Розділ 13

Фелікс

Я сидів в офісі, втупившись у монітор, але мої думки вперто блукали десь далеко від цифр і звітів. Звісно, я працював. Я завжди працював. Одночасно думаючи про неї.

Чорт.

Ясмін, наче вперта муха, оселилася в моїй голові й не збиралася звідти вилітати. Це, м'яко кажучи, не входило в мої плани.

Я зітхнув і закрив ноутбук. Чи справді я хотів бути настільки керованим своїми емоціями? Вона була впертою, смішною, і, щиро кажучи, викликала в мені справжню бурю емоцій. Це було не те, до чого я звик.

Вирішивши зробити перерву, я вийшов із кабінету й одразу помітив, що на дивані в приймальні сидить син моєї секретарки Марини. Хлопчик років шести заклопотано грав у щось на телефоні, одночасно гойдаючи ногами.

— Пане Феліксе, — сказала вона, підводячи голову від монітора, — він скоро піде. У нього на першу годину майстер-клас із Ясмін.

— З Ясмін? — я зупинився, відчувши легкий укол несподіванки.

— Так, вона сьогодні проводить заняття для дітей у пекарні, — Марина усміхнулася. — Готують щось цікаве з випічкою.

Що ж, цього я не очікував. У мене перед очима одразу постала картина: Ясмін із легкістю керує маленькою армією дітей. І я раптом відчув, як на моєму обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Тоді йому вже час іти, — я поглянув на годинник на своєму зап’ясті. — Я його відведу.

Марина миттєво підняла руку, заперечуючи:

— Не варто, пане Феліксе, я сама зможу...

— Я не запитував, — відповів я спокійно, і хлопчик одразу підвівся, навіть не чекаючи дозволу матері. Молодець, уже зрозумів, що зі мною сперечатися не варто.

Марина здивовано подивилася на мене, а я лише знизав плечима.

— Вам теж потрібна перерва, — додав я, дивлячись на неї зверху вниз.

Вона точно не очікувала такого повороту.

— Але… — спробувала заперечити вона, та я вже взяв малого за руку, і той слухняно пішов поруч.

Тож ми вирушили до пекарні.

Поки ми йшли, хлопчик намагався не відставати, поглядаючи на мене скоса, ніби вирішуючи, чи можна про щось запитати. Нарешті він наважився.

— А ви що, теж любите випічку? — запитав він з абсолютно серйозним виразом обличчя, і я ледь не розсміявся.

— Не сказав би, що я палкий фанат, але так, — відповів я, вдаючи, що обмірковую його запитання цілком серйозно.

— А моя мама каже, що ви любите тільки чорну каву і роботу, — продовжив малий, із цікавістю зазираючи мені в очі. Його прямота майже обеззброювала.

Я стримав усмішку і вирішив не заперечувати, адже це, в принципі, була правда. Але те, що стосувалося випічки, — питання було цікавим.

— Ну, твоя мама може мати рацію. Але інколи трапляються винятки, — відповів я, спостерігаючи, як хлопець намагається зрозуміти, чи це жарт.

Ми підійшли до пекарні, і на мить я зупинився перед дверима. Ясмін була всередині. Крізь скло я бачив, як довкола неї метушаться діти. А серед них, мов оаза спокою, стояла вона і щось пояснювала малюкам, які захоплено її слухали. Це мало такий вигляд, ніби вона керувала якою таємничою операцією. На її фартусі було кілька плям від борошна, волосся зібране в недбалий пучок, і вона здавалася… абсолютно невимушеною. Ідеальною у своєму хаосі.

Мене смикнули за рукав. Я опустив погляд і побачив, що малий дивиться на мене з цілком серйозним виразом обличчя.

— А мені мама казала, що хлопцям не можна довго дивитися на дівчат, — заявив він, широко розкривши очі, немов ділився власним відкриттям.

Мені не залишалося нічого іншого, як стримано кивнути.

— Твоя мама багато в чому має рацію.

Ми зайшли в пекарню, і Ясмін одразу нас помітила. Її погляд зустрівся з моїм, і я побачив у її очах легкий здивований блиск. Вона явно не очікувала мене побачити. Здається, я сьогодні багатьох дивував, навіть самого себе. Дівчина підняла брову і схрестила руки на грудях.

З-під фартуха було видно, що вона одягнена в чорну спідницю і легку атласну рожеву сорочку. Рожевий колір їй справді пасував. Під світлом, що падало з вікна, він відбивався пастельним відблиском, підкреслюючи ніжний відтінок її світлої шкіри та вишукані лінії ключиць. Спостерігати за нею було… значно приємніше, ніж я міг собі уявити.

— О, сам пан Фелікс, — промовила вона з явною насмішкою. — Занесло до нас, простих смертних? Чи все ж вирішили переконатися, що пекарню ще не розібрали на цеглини?

— Смію запевнити, що таких руйнівних намірів я сьогодні не мав, — відповів я, дозволивши собі крихту сарказму. — Проте… ми ось тут із вашим новим учнем, — я кивнув на хлопця, який уже почав роздивлятися булочки на прилавку, — вирішили відвідати вашу «лабораторію» в самому розпалі процесу.

Ясмін хитро всміхнулася і звернула увагу на малого, не відриваючи очей від мене:

— Мене вже трохи лякає, що ваш інтерес поширюється навіть на випічку, — її голос пролунав із легким викликом, та потім вона нахилилася до хлопчика і ледь чутно додала: — Тільки не кажи, що ти прийшов сюди з ним добровільно. Бо, знаєш, зі мною можна домовитися, і я тебе врятую.

Малий трохи зашарівся, але, здається, не збирався розкривати подробиць нашої невеликої змови. Ясмін повернулася до дітей. Вона була по-справжньому доброю з ними: її голос звучав м'яко, трохи кумедно, але водночас упевнено. Малі були повністю захоплені процесом, слухали її, наче заворожені, ніби вона володіла магічними знаннями про випічку, доступними тільки обраним.

Я не міг відвести погляд від її обличчя, залитого світлом, яке м'яко підкреслювало її ніжні риси. Я помітив, як її очі кольору молодої трави іскряться від енергії, а на губах грає легка усмішка. Ця усмішка ніби промовляла: «Спробуй лишитися байдужим». І виявилося, що залишатися байдужим поруч із нею — непросто. Це дратувало і водночас притягувало мене, мов магніт, який ніколи не втомлюється намагатися з’єднати два полюси.

Ясмін жестикулювала, пояснюючи щось із тією ж легкістю, з якою я підписую важливі контракти. Щоправда, я навряд чи мав такий щасливий вигляд під час роботи. У пекарні панувала легка атмосфера, розбавлена дитячим сміхом і пахощами свіжої здоби.