Розділ 11

Ясмін

Час спливав невблаганно. Минулий тиждень пролетів, наче одна мить. І залишався лише тиждень до весілля моїх... Як їх назвати? Знайомих? Якщо чесно, навіть не хотілося згадувати, як минула дегустація весільного торта. Соня була досконалою до нудоти: ідеально вихована, завжди приємна... надто приємна. Я думала, що найгіршою частиною буде сама дегустація. Але ні, найгірше настало тоді, коли вони обоє, ніби змовившись, запитали: «А ми сьогодні не познайомимося з твоїм хлопцем?». Я ледь не вдавилася слиною.

І тепер я застрягла в цьому обмані. Я дивилася на календар на стіні пекарні, і кожен хрестик на ньому означав день, що наближав мене до власної маленької катастрофи. Тиждень. Чи багато може змінитися за тиждень? Можливо, варто втекти кудись на інший континент, поки ще є шанс?

Я відчувала легке поколювання в пальцях від нервового перенапруження. «Ну що ж, Ясмін, доведеться якось викручуватися», — сказала я собі, намагаючись надихнутися на новий план.

Сьогодні я залишилася в пекарні сама. Усіх уже відпустила, бо була п'ята година вечора. З кількома клієнтами я цілком могла впоратися самостійно.

Раптом пролунав дзвіночок над дверима. Я озирнулася. Бос чи хлопець… тобто наречений Ніколь, сестри моєї подруги Лілії? Не знаю. У них усе так заплутано. Здається… Гліб. Він був схожий на ідеально випечений круасан: хрусткий і золотавий зовні, з бездоганною формою, а всередині шар за шаром розкривалася м’якість, яку одразу й не помітиш. Його візит став несподіванкою, враховуючи, що раніше я бачила його тут лише разом із Ніколь.

— Добрий вечір, — привіталася я, намагаючись приховати здивування.

Він зайшов усередину, злегка насуплений, і озирнувся. Темне волосся безладно спадало на чоло, а очі здавалися занадто серйозними, ніби він не спав кілька ночей поспіль.

— Мені, будь ласка...

— Еспресо? — підхопила я.

— Так, — кивнув він.

Невже всі офісні чоловіки п’ють лише еспресо?

Я помітила, що він сів за той самий столик, де вони з Ніколь сиділи востаннє. Його погляд зупинився на вікні, і чоловік мав такий вигляд, ніби чекав на когось. Такий собі Хатіко, тільки з кавою.

Я принесла йому еспресо й невеличку булочку і поставила на стіл.

— Я не замовляв булочку, — він здивовано підняв брови.

— Це від закладу. Просто так, — усміхнулася я, а потім, раптом спіймавши себе на думці, сіла навпроти нього. Так, ніби мені самій конче треба було з кимось поговорити. — Ніколь повернеться, — сказала я, дивлячись у те саме вікно, куди був спрямований його погляд. — Вона завжди поверталася.

Гліб здивовано перевів на мене погляд.

— Ви знаєте про нас?

— Так, — відповіла я. — Іноді брехня буває корисною. Ваша історія з нею… вона складніша, ніж здається, правда ж? Не завжди все просто — чорне або біле. Інколи це щось посередині.

Він зітхнув і знову провів рукою по волоссю, залишаючи його ще більш розтріпаним.

— Можливо, так і є. А ви завжди така…

— Надокучлива?

— Відкрита, — він усміхнувся.

— Скільки себе пам’ятаю, — засміялася я у відповідь.

Гліб на мить задумався, втупившись у свою каву. Його серйозність повернулася, і тиша знову заповнила простір між нами. Він нагадував людину, яка постала перед надзвичайно складним вибором.

— Ясмін, — раптом звернувся він, піднявши на мене погляд, — як ви це робите?

— Що саме?

— Тримаєтеся. Не зламалися.

Його запитання застало мене зненацька. Він, мабуть, знав про реконструкцію. Я на секунду відвела погляд, ніби підбираючи правильну відповідь.

— Чесно? Просто вдаю, що тримаюся. А потім якось усе само собою вирішується, — відповіла я з легким усміхом.

— А якщо одного дня не вирішиться?

— То й що? — я подивилася на нього з викликом. — Ми ж люди, ми не ідеальні. Головне — не боятися знову вставати. — Я глибоко видихнула. — Ось, наприклад, зараз я збрехала своєму колишньому, який одружується з подругою мого дитинства, що маю хлопця. А його в мене досі немає. Хоча я й не те щоб активно його шукала протягом цього тижня… Але до весілля залишилося всього сім днів. Тож мені треба терміново знайти «хлопця» і ще й приготувати їм весільний торт. Але я вірю, що знайду вихід. У вас, бува, немає знайомих акторів? — я швидко випалила це все, і мені аж дихати стало легше.

Гліб злегка підняв брови, явно вражений моєю тирадою.

— Перейдемо на «ти»? — уточнив він із легкою усмішкою.

— Думаю, із цим не буде проблем, — я кивнула, сміючись. — Зважаючи на те, що я вже вилила на тебе стільки особистого, хоча ми майже не знайомі.

— Але ти забула, що в Лілії Кауфман, твоєї подруги, є знамениті родичі, — сказав він уже серйозніше. — Чому ти не звернулася до когось із них? У них точно мають бути зв'язки з акторами-початківцями...

— Бабусині вареники! — я ледь не підстрибнула на місці. — Точно, я про це геть забула!

Я так забігалася і так заглибилася у власні проблеми, що взагалі забула розповісти про цю ситуацію дівчатам! Гліб не втримався і засміявся, а я відчула, що ситуація більше не здається такою безвихідною. Він допив каву і повільно встав, розминаючи плечі, наче людина, яка нарешті ухвалила якесь важливе рішення.

— Здається, я починаю розуміти, про що він говорив.

— А? Ти про що? — я подивилася на нього з подивом, не зовсім розуміючи, до чого це.

Він провів рукою по волоссю, усміхнувшись так, ніби згадав щось особливе.

— Мій друг… — почав він, але на мить замовк, ніби підбираючи слова. — Він не з усіма такий терплячий. Зазвичай він узагалі не витрачає часу на сумніви. Якщо щось заважає його планам, він це просто знищує. Будь-яку перешкоду: бізнес, будівлі, людей. Але з тобою він цього не зробив. І це багато про що свідчить.

— Кавун тобі в черевики! — вигукнула я перше, що спало на думку, намагаючись зберегти спокій. — Глібе, твій друг — це Фелікс?