Розділ 10

Фелікс

Я стояв перед дверима пекарні Ясмін, чухаючи чоло. Хоча, щиро кажучи, краще б я забув про це. Дивно, але навіть зараз я відчував слабке свербіння від того злощасного напису. Уночі я ледве відмив із чола «Я Є ҐРУТ». І не якимось там звичайним маркером, а водостійким! Я не міг повірити, що вона на таке здатна. Хоча ні, у принципі, міг.

Правило номер один: ніколи не засинай поряд із Ясмін. Якщо ж ризикнув заснути — будь готовий провести нескінченність, змиваючи із себе незрозумілі написи.

Я ввійшов до пекарні, очікуючи побачити її дратівливо-гарненьке обличчя, як завжди. Але ні — Ясмін не було. Натомість за стійкою стояла дівчина з яскраво-рожевим волоссям, що дивилася на мене примруженими очима, наче щось знала. Мабуть, знала. Всі вони тут щось знають, завжди.

Дівчина — Оксана, здається, так її звали — криво посміхнулася. Така усмішка могла б прикрашати обличчя детектива, який знайшов злочинця, тільки ще не розповів йому про це.

— Добрий день, — спокійно промовив я, намагаючись звучати нейтрально. — Де Ясмін?

— Не твоя справа, — відповіла вона солодко, але з таким викликом, що в мене аж зуби скрипнули.

— Я власник цієї будівлі, — нагадав я їй, намагаючись тримати ситуацію під контролем.

— «Я власник цієї будівлі», — передражнила мене дівчина, ідеально скопіювавши навіть мою інтонацію.

Чудово. Ще одна яскрава особистість у цій пекарні. Я вдихнув глибше, намагаючись зберігати спокій.

— Ви, випадково, не сестри з Ясмін?

— Духовні, — вона дивилася на мене так, наче чекала, коли я нарешті здамся. — Ми обидві тут для того, щоб ставити на місце таких, як ви. Але вона значно терплячіша і добріша за мене.

— Мені, будь ласка, еспресо, — я проігнорував її нахабство.

Вона пирхнула, навіть не приховуючи цього.

— Хто б сумнівався.

Я примружився, не зрозумівши, до чого тут це зауваження.

— Що це означає?

— Я не хочу тобі нічого продавати. А якщо щось і зроблю, то обов’язково туди плюну. Не сумнівайся.

Це що, якийсь секретний клуб, де мене просто терпіти не можуть?

— Просто скажи, де Ясмін, і я піду.

Дівчина вдала, що серйозно задумалася.

— Ммм… Знаєш, це цікаве запитання, але я думаю, що не скажу тобі, де вона. Хоча… — вона на секунду зробила паузу, наче розглядаючи якусь внутрішню дилему, — якщо ти дійсно хочеш її знайти, то можеш почекати. Хоча краще зачекай десь якомога далі від пекарні. Це ж тобі не офісний хол.

Але не встиг я відкрити рота для відповіді, як помітив Ясмін на вулиці крізь вікно. Вона стояла поруч із якимось хлопцем, і вони здавалися надто... захопленими бесідою. У мене всередині щось неприємно сіпнулося.

— Схоже, пиріг із полуницею вже не здається таким нереальним, — пробурмотіла Оксана за моєю спиною.

— Що?..

— Кажу, що чую, як чиясь щелепа скрипить, — підкинула вона ще одну загадкову фразу.

— Ти на щось натякаєш? — запитав я, не приховуючи роздратування.

— Ні. Я говорю прямо, — вона помахала рукою в напрямку дверей. Ясмін розмовляла з тим хлопцем, сміялася з ним, і це мене чомусь дратувало ще більше. — Вона зайнята.

— Я бачу, — промовив я, намагаючись контролювати голос, хоча насправді хотілося прогарчати. — Але мені потрібно з нею поговорити.

— А тобі не здається, що ти вже забагато хочеш? — Оксана знову підняла одну брову, і на її обличчі з’явилася глузлива усмішка. — Спершу ти хочеш знести її пекарню, а тепер, бач, еспресо йому подавай і особисту аудієнцію. Чудові плани, містере Власнику.

Я зціпив зуби, намагаючись тримати себе в руках. З цією Оксаною було так, ніби знову доводилося грати в підліткові ігри на перерві. Я ж прийшов сюди з конкретною метою, а тепер стояв, сперечався з її баристою і почувався як ідіот. Але, перш ніж я встиг щось відповісти, Ясмін нарешті перевела погляд на мене, і її усмішка миттєво згасла.

— І ще… містере Власнику, є речі, які не купиш і не зруйнуєш. І поки ви цього не зрозумієте... — дівчина витримала паузу, а потім додала: — доведеться пити гірке еспресо на самоті.

— Може, ти все-таки зробиш мені каву?

Оксана повільно потягнулася до телефона, що лежав на прилавку. Я вже встиг подумати, що вона нарешті збирається зробити мені ту кляту каву, але дівчина несподівано підняла смартфон перед собою.

— Привіт, мої кексики! — вимовила вона з такою яскравою усмішкою, що я на секунду замислився, чи ми ще на одній планеті. — Уявляєте, зі мною тут зараз сам господар будівлі, наш улюблений містер «зруйную-вашу-пекарню-але-спершу-вип'ю-каву».

Я закотив очі, але Оксана продовжувала своє шоу.

— Так от, — вона театрально змахнула рукою, — він прийшов сюди з дуже важливим питанням. Ні, це не стосується ремонту чи, може, податків. Він хоче знайти Ясмін! Так, ту саму, нашу чудову пекарку. І що ж ми будемо робити? Хм, може, підкажете, як його прогнати? Може, є якесь таємне заклинання? Або рецепт отруєної булочки? Пишіть у коментарях!

Я невдоволено зітхнув, сподіваючись, що цей цирк скоро закінчиться. Оксана подивилася на мене поверх камери, явно насолоджуючись ситуацією.

— О, дивіться, кексики, він зітхнув! Може, йому вже час додому? — вона змовницьки підморгнула в об'єктив.

Проігнорувавши черговий коментар рожевоволосої, я вийшов на вулицю до Ясмін, безцеремонно перериваючи її розмову з тим хлопцем, який здавався надто веселим і, щиро кажучи, трохи самовпевненим.

— Ясмін, — мій голос прозвучав різкіше, ніж я планував.

— Що ви тут знову робите?

— Я хотів поговорити з вами, — відповів я, намагаючись не дивитися на хлопця, який стояв поруч. — Мені потрібно обговорити деякі... питання. Ви вільні?

Вона кинула швидкий погляд на свого співрозмовника.

— Вибач, Максиме. До завтра!

Той кивнув і, змірявши мене коротким оцінювальним поглядом, пішов, залишивши нас удвох. Я відчув полегшення, хоча чому саме — усе ще не був певен. Ясмін перевела погляд на мене, очікуючи пояснень.