Розділ 5

Ясмін

Переді мною лежав блокнот, у якому мали бути нотатки на майбутнє, але все, що я бачила — це порожні сторінки. На серці ставало важко від тривоги.

«Що робити далі?» — це питання знову і знову лунало в моїй голові, мов зіпсований запис. Я перегортала сторінки, намагаючись знайти натхнення, але нічого не спадало на думку. Відкинулася на спинку стільця і видихнула. Я повинна знайти рішення. Може, випити вина? Раптом ідея прийде сама собою… Ні, це не вихід.

Мій телефон задзвонив, і на екрані висвітилося ім'я Ярослава — мого брата. Він зараз навчався у Франції, і хоча ми бачилися нечасто, відеодзвінки стали для нас звичним способом тримати зв’язок. Я швидко прийняла виклик і усміхнулася.

— Бонжур, мадемуазель, — його голос через динамік завжди звучав трохи інакше, але я чітко вловила жартівливий тон.

На екрані з’явилося його усміхнене обличчя.

— Бонжур-бонжур! Як там Франція? Підкорюєш паризькі вулиці? — я намагалася звучати безтурботно, як завжди.

Він засміявся, його очі загорілися від захоплення.

— Та тут класно, насправді! Уявляєш, я нарешті знайшов булочки, які кращі за твої, — він показав на камеру паперовий пакунок і спробував зробити серйозне обличчя, але не втримався від сміху.

— Ой, не перебільшуй! Я все ще тримаю перше місце у світі за булочками, — засміялася я у відповідь.

— А ти як? Як пекарня? Щось нове сталося? — хлопець підморгнув.

— Усе супер! Роботи багато, але це ж добре, правда? Нові ідеї, експерименти з десертами... — я намагалася не видати свого хвилювання й відвела погляд, щоб він нічого не помітив. — Але знаєш, я думаю над змінами в меню. Може, додати щось із французьким акцентом?

— Ти точно повинна! Тут стільки всього, я навіть не знаю, з чого почати. Коли приїдеш, я покажу тобі всі найкращі місця. Може, навчишся у французів хоч чомусь?

— Ну, це вже цікаво, — усміхнулася я. — Але ж ми всі знаємо, що я вже майстер.

Ярослав знову засміявся і кивнув. Мені було так приємно бачити його таким щасливим і спокійним. Він не повинен був знати, що в мене проблеми. Я — старша сестра, і моя роль — підтримувати його.

— Ну а ти, як там навчання? Щось важке? — запитала я, щоб перевести тему на нього.

— Ой, із навчанням усе ок. Трохи завалив один іспит, але потім усе виправив. Професори тут жорсткі, але мені подобається.

— Ти молодець, що все виправив. Головне — не здаватись, — підтримала я його з усмішкою.

— Дякую, сестричко. Ти завжди так мене надихаєш, — сказав він тепло. — Ти завжди така сильна. Як ти все це витримуєш? Робота, пекарня, стільки всього… Тобі хоч не складно?

— Мені? Та ні, це просто рутина, ти ж мене знаєш. Усе під контролем, — усміхнулася, продовжуючи грати роль упевненої і сильної. — А взагалі, що більше викликів, то більше задоволення я отримую.

Він теж усміхнувся і кивнув.

— Ти завжди такою була. Я пишаюся, що в мене така сестра.

Ці його слова викликали приємне тепло в грудях. Я справді не хотіла, щоб він знав, наскільки важко мені було зараз, але його підтримка давала сили триматися. Я завершила виклик і відклала телефон убік. Усмішка від спілкування з молодшим братом ще трималася на обличчі, але всередині лишався важкий осад.

Від думок мене відволік звук дзвоника на дверях пекарні. Хтось зайшов, і я машинально, не підіймаючи голови, відповіла:

— Вибачте, але ми вже зачинені.

Мій голос пролунав утомлено, але твердо. Вечір добігав кінця, і думка про те, що ще один відвідувач хоче щось купити, викликала легку хвилю роздратування. Я любила кожного клієнта, але сьогодні була просто вичавлена.

— Я не за булочками прийшов, — пролунав знайомий, глибокий голос.

Я повільно підняла голову. Переді мною стояв Фелікс. Його присутність у моїй пекарні після закінчення робочого часу здавалася сюрреалістичною. Він мав такий вигляд, наче повністю володів ситуацією, як завжди — у бездоганному костюмі, із серйозним виразом обличчя. Його очі кольору темного шоколаду спокійно розглядали мене, і, всупереч тому, що я відчувала до цього чоловіка, я спіймала себе на тому, що на мить затамувала подих.

— Що ви тут робите? — запитала я, напустивши на себе діловий вигляд, хоча голос злегка здригнувся.

Фелікс підійшов ближче. Його рухи були повільними, але рішучими. Він сперся на стійку, від чого простір між нами здався небезпечно малим. Легкий аромат дорогих парфумів наповнив повітря, і в цей момент я вловила нотки сандалового дерева.

— Я ж новий власник будівлі, пам'ятаєте?

Хіба таке забудеш?

— Нам потрібно поговорити, — продовжив чоловік низьким голосом, і здалося, що відлуння цих слів зависло в повітрі між нами.

Я підозріло звузила очі.

— Здається, ми вже все обговорили. Ви хочете знищити мою пекарню. Я не збираюся вам допомагати.

— Це не так просто, Ясмін, — його тон на мить став м'якшим, і це збило мене з пантелику. — Я не прийшов сюди для того, щоб продовжувати сваритися.

— Що ще? — запитала я, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля недовіри.

— Сядьмо. Це важливо.

Фелікс вказав на найближчий столик, і хоча я зовсім не хотіла знову вислуховувати його аргументи, все ж вийшла з-за стійки і сіла навпроти нього. Щось у його поведінці здавалося незвичним.

— Ось що мене цікавить, — Фелікс трохи нахилився вперед, його погляд став ще уважнішим. — Я перевірив ваші доходи. Ви б запросто могли самі викупити це приміщення.

Я на мить затримала дихання, не вірячи, що він наважився копатися в моїх фінансових справах. Мої пальці злегка стиснули край столу, але я намагалася залишатися спокійною. Він не мав права знати більше, ніж йому дозволено.

— Це взагалі законно?

Моє обурення було очевидним, але Фелікс не відвів погляду, лише злегка знизав плечима.

— Мабуть, ні, — легко відповів він. — Але іноді варто йти на ризик, якщо це допоможе досягти мети. Ви ж розумієте це, так?