5 глава

Ясмін

Переді мною блокнот, у якому мають бути нотатки на майбутнє, але все, що я бачу — це порожні сторінки. Моє серце важчає від тривоги.

«Що робити далі?» — це питання знову і знову лунає у моїй голові, мов зіпсований запис. Перегортаю сторінки, намагаючись знайти натхнення, але нічого не приходить. Відкидаюсь на спинку стільця і видихаю. Я повинна знайти рішення. Може мені випити? На п’яну голову щось та прийде… Ні, це не вихід.

Мій телефон дзвонить, і на екрані висвічується ім'я Ярослава — мого брата. Він зараз навчається у Франції, й хоча ми не бачимося часто, відеодзвінки стали для нас звичним способом тримати зв’язок. Я швидко вмикаю відеозв'язок і усміхаюся.

— Бонжур, мадмуазель,  — його голос завжди трохи відрізняється по відео, але я все одно чую його жартівливий тон.

На екрані з’являється його усміхнене обличчя.

— Бонжур-бонжур! Як там Франція? Підкорюєш Паризькі вулиці? — я намагаюся звучати безтурботно, як завжди.

Він сміється, його очі загоряються від захоплення.

— Та тут класно, насправді! Уявляєш, я нарешті знайшов булочки, які кращі за твої, — він показує на камеру пакунок і намагається зобразити серйозний вираз обличчя, але не стримує сміху.

— Ой, не перебільшуй! Я все ще тримаю перше місце у світі за булочками, — я сміюся у відповідь. 

— А ти як? Як пекарня? Щось нове сталося? — хлопець підморгує.

— Все супер! Роботи багато, але це ж добре, правда? Нові ідеї, експерименти з десертами... — я намагаюся не видавати своїх хвилювань, відводжу погляд, щоб він не помітив. — Але знаєш, я думаю над новими змінами в меню. Може додати ще щось із французького натхнення?

— Ти точно повинна! Тут стільки всього, я навіть не знаю, з чого почати. Коли приїдеш, я покажу тобі всі найкращі місця. Може, ти навчишся у французів хоч чомусь?

— Ну, це вже цікаво, — усміхаюсь. — Але ж ми всі знаємо, що я вже майстер.

Ярослав знову сміється і киває. Мені так приємно бачити його таким щасливим і спокійним. Він не повинен знати, що у мене проблеми. Я — старша сестра, і моя роль — підтримувати його.

— Ну а ти, як там навчання? Щось важке? — питаю, щоб перевести розмову на нього.

— Ой, з навчанням все ок. Трохи завалився на одному іспиті, але потім усе виправив. Професори тут жорсткі, але мені подобається.

— Ти молодець, що все виправив. Головне — не здаватись, — підтримую його з усмішкою.

— Дякую, сестричко. Ти завжди так мене надихаєш, — каже він тепло. — Ти завжди така сильна. Як ти все це витримуєш? Робота, пекарня, стільки всього… Тобі хоч не складно?

— Мені? Та ні, це просто рутина, ти ж мене знаєш. Усе під контролем, — жартую, граючи свою роль впевненої і сильної. — А взагалі, ти мене знаєш: чим більше викликів, тим більше я отримую задоволення.

Він усміхається і киває.

— Це ти точно. Ти завжди такою була. Я пишаюся що в мене така сестра, як ти.

Ці його слова викликають тепло в грудях. Я справді не хочу, щоб він знав, наскільки важко мені зараз, але його підтримка дає мені сили триматися. Я скидаю виклик і відкидаю телефон убік. Усмішка від спілкування з молодшим братом ще тримається на обличчі, але всередині лишається легкий тягар.

Від цих думок мене відволікає звук дзвоника на дверях пекарні. Хтось заходить, і я машинально, не підіймаючи голови, відповідаю:

— Вибачте, але вже зачинено.

Мій голос звучить втомлено, але впевнено. Вечір підходить до кінця, і думка про те, що ще один відвідувач хоче щось купити, викликає легку хвилю роздратування. Я люблю кожного відвідувача, але сьогодні так втомилася.

— Я не за булочками прийшов, — звучить знайомий, глибокий голос.

Я повільно підіймаю голову, і переді мною стоїть Фелікс. Його присутність в моїй пекарні після закінчення робочого часу здається сюрреалістичною. Він виглядає так, наче впевнено володіє ситуацією, як завжди — у бездоганному костюмі, з серйозним виразом обличчя. Його очі темного шоколаду спокійно розглядають мене, і, всупереч тому, що я відчуваю до нього, я ловлю себе на тому, що на мить затамувала подих.

— Що ви тут робите? — питаю, повернувшись у діловий настрій, хоча мій голос трохи здригнувся.

Фелікс підходить ближче, його рухи повільні, але рішучі. Він спирається на стійку, від чого простір між нами здається небезпечно близьким. Легкий аромат дорогого парфуму наповнює повітря, і в цей момент я вловлюю нотки сандалового дерева, що ніжно огортають простір.

— Я ж господар будівлі, пам'ятаєте?

Таке забудеш.

— Нам потрібно поговорити, — продовжив чоловік, його голос низький, і здається, що відлуння цих слів ширяє в повітрі між нами.

Я підозріло звужую очі.

— Здається, ми вже все обговорили. Ви хочете знищити мою пекарню. Я не збираюся вам допомагати.

— Це не так просто, Ясмін, — його голос на мить стає м'якшим, і це збиває мене з пантелику. — Я не прийшов сюди для того, щоб продовжувати сваритися.

— Що ще? — запитую я, відчуваючи, як всередині підіймається хвиля недовіри.

— Сядьмо. Це важливо.

Фелікс показує на найближчий столик, і хоча я зовсім не хочу знову слухати його аргументи, все ж сідаю. Щось у його поведінці здається незвичним.

— Але ось що мене цікавить, — Фелікс трохи нахиляється вперед, його погляд стає ще більш уважним. — Я перевірив ваш дохід. Ви б запросто могли купити будівлю.

Я на мить затримую дихання, не вірячи, що він наважився копатися в моїх фінансових справах. Мої руки злегка стискаються на столі, але я намагаюся залишитися спокійною. Він не має права знати більше, ніж йому дозволено.

— Це взагалі законно?

Моє обурення очевидне, але Фелікс не відводить погляду, лише знизує плечима.

— Мабуть, ні, — легко відповідає. — Але іноді варто йти на ризик, якщо це допоможе досягти мети. Ви ж розумієте це, так?

— Це звучить, як зізнання у злочині, — підіймаю брови.