Розділ 4

Фелікс

Ми сиділи в будинку Гліба. У кімнаті було тихо, чулося лише потріскування каміна. Кирило зручно вмостився на дивані, я відкинувся в кріслі, а Гліб сидів навпроти нас із келихом коньяку в руці. Тиша між нами здавалася майже священною — класична зустріч трьох інтровертів.

— То як довго ти збираєшся грати в ці ігри з Ніколь? — раптом запитав Кирило, поправляючи окуляри. Його тон був легким, але запитання було явно не риторичним.

Гліб зітхнув, повільно зробив ковток і, поглянувши на бурштинову рідину в келиху, нарешті заговорив:

— Я боюся втратити її.

Його зізнання пролунало настільки щиро й тихо, що навіть я на мить перестав ковзати поглядом по інтер'єру кімнати. Ніколи не чув, щоб він говорив таким тоном — наче раптом оголив свою вразливість.

У думках я був із ним згоден. Ніколь була з тих жінок, які легко могли зачарувати будь-кого: вродлива, дотепна, розумна й мила. Вона підкорювала своєю невимушеністю, і, щиро кажучи, навіть мені вона подобалася. Це було таке собі тихе визнання, що не потребувало слів. Я знав, що ніколи не перейду дорогу Глібу — він був моїм другом, а це важило більше, ніж чергове тимчасове захоплення, яких у мене було чимало.

Кирило насупився, задумливо дивлячись на Гліба.

— Ніколь — це не просто дівчина, яку можна втратити або знайти знову, — сказав він трохи прискіпливо. — Якщо ви вже зайшли так далеко з цією грою, можливо, настав час завершити її по-чесному.

— По-чесному? — усміхнувся Гліб, хоча його усмішка нагадувала радше гірку іронію. — Що таке "чесно", коли ти живеш подвійним життям, Кириле?

Я не втримався і закашлявся, намагаючись приховати сміх, що рвався назовні. Гліб жонглював своїми таємницями так довго, що вже й сам забув, де закінчуються його вигадані образи і починається реальність. Він хотів створити навколо себе ауру впевненого чоловіка, який завжди знає, що робити. Але, схоже, з Ніколь це не спрацювало.

— Ти думаєш, вона не здогадується? — Гліб зітхнув. — Ніколь не така наївна, як може здаватися. Вона вже знає більше, ніж я їй розповідаю. І це лякає мене найбільше.

Ми з Кирилом обмінялися швидкими поглядами. Тиша в кімнаті стала важкою, майже відчутною на дотик. Гліб, здається, зрозумів, що бовкнув зайве, і тепер мовчки вивчав вогонь у каміні.

Атмосфера ставала надто напруженою, тож я вирішив змінити тему.

— А з ким залишився Влад? — звернувся я до Кирила.

— З Калерією, — коротко відповів той.

— Вона все ще працює на тебе? — я підозріло звузив очі, помітивши, як Кирило швидко допив свій коньяк.

Він зробив паузу, ніби щось приховував.

— Так, — нарешті промовив друг. — Влад прив’язався до неї. Йому вона подобається.

— А тобі?

— Мені? Вона... надійна, — але щось у його тоні змусило мене здивовано підняти брови.

— Надійна? — повторив я з ледь помітною усмішкою. — Ти звучиш як хлопець, який боїться визнати, що йому теж подобається няня його сина.

Гліб коротко хмикнув, і я помітив, як куточки його рота сіпнулися в усмішці. Кирило, здавалося, на мить розгубився, але потім лише відкинувся на дивані й махнув рукою.

— Вона моя племінниця, — сухо кинув він, уперто уникаючи наших поглядів.

— Не рідна ж, — зауважив я, кидаючи на Кирила лукавий погляд. — Зведена. Ви знайомі лише п'ять років, якщо не помиляюся.

Кирило стримано зітхнув, ніби ця розмова була йому вкрай неприємна, але приховати легке збентеження не вдалося.

— Так, зведена. І що з того? Це все одно ускладнює будь-які думки. Якби вони взагалі були.

Я ледь не розсміявся, бо його невпевненість виглядала комічно.

— Думки, кажеш? — усміхнувся я, уже знаючи відповідь. — Я б сказав, ти вже досить серйозно про це задумався, раз так розмірковуєш.

— Тобі не здається, що тебе це не стосується? — Кирило примружився.

— Мене завжди все стосується, — підсумував я, зручніше вмощуючись у кріслі й удаючи з себе найважливішу особу в кімнаті. — До того ж я просто зацікавлений у тому, як складуться ваші "сімейні" стосунки.

Кирило нарешті зітхнув і здався.

— Добре, добре, — промовив він із ноткою капітуляції в голосі. — Звісно, вона мені не байдужа. Вона, чорт забирай, як ходяча грецька богиня. Але, будь ласка, пристреліть мене, якщо я коли-небудь вирішу зайти далі.

Я помітив, як він нервово стиснув келих, перш ніж поставити його на столик. Час було остаточно розрядити обстановку.

— Уявляєте, сьогодні до мене в офіс увірвалася божевільна! — я схрестив руки на грудях, готуючись до розповіді.

— Божевільна? — підняв брову Кирило, кидаючи на мене скептичний погляд. — І чого вона хотіла?

— Ох, вона не просто божевільна, вона вперта, як стіна, — я зітхнув, відчуваючи, як знову накочується хвиля незрозумілої люті, змішаної із захопленням. — Власниця пекарні, будівлю якої я збираюся зносити. Влетіла в мій кабінет, наче ураган, обурювалася…

— Як її взагалі пропустила охорона? — запитав Гліб, не приховуючи усмішки.

— У тому-то й річ, що не знаю! — я відкинувся ще глибше в крісло, згадуючи цей хаос. — Скільки я їх не допитував — не зізнаються. Вона, мабуть, спеціалізується на гіпнозі через тістечка. Поки вони міркували, що це так смачно пахне, вона пройшла.

— Я вже уявляю цю картину, — додав Гліб із серйозним виглядом. — Вона стоїть перед охоронцями з булочкою в руці й каже: "Ви нічого не бачили". А вони такі, заворожені: "Так, пані, проходьте, пані".

Кирило вже не міг стриматися і розреготався.

— А ти потім знайдеш їх на підлозі з крихтами на підборідді й щасливими усмішками на обличчях.

Я засміявся разом із ними. Наступного разу, коли я побачу Ясмін, вона вже не буде такою впевненою.

***

Але, прокляття, вже наступного ранку вона виходила абсолютно впевненою з кабінету голови міської адміністрації! Її зелені очі блищали рішучістю, а усмішка здавалася майже тріумфальною. Вона виглядала так, ніби саме вона здобула перемогу в цьому раунді, а не я. Що за чортівня?