Розділ 3

Ясмін

Яка ж він сухарина! Недопечений бісквіт! Пиріжок без начинки!

А-а-а! Бісить він мене до чортиків!

Мої ноги рухалися швидко, наче на автопілоті, відбиваючи ритм серця. Я майже бігла вулицею, обурено стиснувши кулаки. Злитися на когось ще ніколи не було так легко.

Фелікс Левицький. Я ненавиджу це ім’я. Я ненавиджу його. Ну й нахаба! Непробивний, холодний, мов зимовий вітер на Говерлі, і з таким виразом обличчя, ніби цей світ створений тільки для нього. Ззовні він ідеальний: високий, із широкими плечима, пронизливими очима кольору гіркого шоколаду та світлим волоссям, що було бездоганно зачесане назад, немов жодне пасмо не сміло вибитися із зачіски. Його костюм, напевно, коштував як половина моєї пекарні. Але все це — лише фасад. Як той глянцевий папір, яким обгортають нікому не потрібний подарунок.

Я згадала, як він сидів у своєму стерильному, немов операційна, офісі. Його очі беземоційно дивилися на мене, і в них не було й краплини розуміння чи співчуття. Тільки холодна оцінка. А ще ця його зневажлива усмішка! Він дивився на мене, як на дитину, що вирішила погратися з дорослими. Мені, взагалі-то, скоро двадцять сім! Що за зневага! Але я не збиралася відступати. Я боротимуся за свою пекарню. За кожну цеглину, за кожен запах свіжого хліба, за кожну усмішку моїх клієнтів. Бо це не просто бізнес. Це моя душа.

Він був схожий на подвійне еспресо: міцний, безцеремонний і з післясмаком, якого не позбудешся, хоч як старайся.

— Гірке еспресо... — тихо пробурмотіла я собі під ніс, піднявши голову до неба. Навіть його запах віддавав чимось таким, що неможливо стерпіти, але водночас неможливо забути.

Моє серце калатало, і я ледве стримувалася, щоб не копнути якийсь випадковий смітник. У голові крутилися найдотепніші відповіді, які я мала б кинути цьому сухарю в обличчя, але, звісно ж, вони спали мені на думку запізно. Як завжди. Хай там який він має вигляд — його погляд і та зарозумілість розлютили мене до краю. Я так закипіла, що навіть не помітила, як дійшла до пекарні.

Я зупинилася, намагаючись заспокоїтися перед входом. Зав’язала волосся в гульку, глибоко вдихнула і переступила поріг, змушуючи себе залишити гнів за дверима. Клієнти сиділи за столиками, насолоджуючись своїми ранковими ритуалами — хто з чашкою кави, хто з книгою, а хтось просто гортав стрічку в телефоні, як Сана.

— Ясмін, як усе минуло? — запитала Ліда, щойно глянувши на моє обличчя, яке явно відбивало всі буремні емоції.

— Це був жах, — сказала я, розводячи руками. — Цей Фелікс Левицький… Він просто... Якби я могла, я б... — я навіть не могла підібрати слів, щоб описати ту лють, яку він у мене викликав.

Оксана, яка сиділа за барною стійкою з телефоном у руках, підняла голову й усміхнулася.

— Ясмін, а може, він просто не зрозумів, що ти налаштована серйозно? Ти ж завжди така мила й добра, що люди не одразу сприймають тебе як загрозу.

— Мила й добра? — я пирхнула, згадуючи, як подумки ледь не рознесла його офіс на друзки. — Це точно не ті слова, якими можна було б описати мене в його кабінеті.

— А він хоча б красивий? — лукаво примружилася бариста, підперши підборіддя рукою. Вона чекала на відповідь із тим самим інтересом, з яким дивилася свої улюблені серіали.

Я зітхнула, відчуваючи, як гнів знову підіймається всередині, змішуючись із незрозумілим почуттям, якому я не могла дати назви.

— Красивий? — я повторила її слова, що ніби застрягли в горлі. — Якщо вам подобаються роботи із зовнішністю фотомоделі, то так, він дуже красивий.

Сана розсміялася, а Ліда лише похитала головою.

— Отже, він таки гарний, але з холодним серцем? — поцікавилася жінка.

— Так, — я зітхнула, трохи зніяковівши. — Але, Лідо, навіть якщо він красивий, це не змінює того факту, що він абсолютно безсердечний і думає лише про гроші. Він намагається знищити те, що я створювала роками. А це, щиро кажучи, перекреслює будь-яку привабливість.

— Ти маєш рацію, Ясмін. Проте іноді за холодним фасадом може ховатися щось більше. Люди не завжди такі, якими здаються на перший погляд.

— Ох, Лідо, ти ж знаєш, що я не вірю в ці казочки, — відповіла я. Вона завжди намагалася бачити в людях тільки хороше.

Денис, наш юний стажист, підійшов, тримаючи тацю з гарячими круасанами.

— Може, треба було просто дати йому спробувати наші круасани? Або твої булочки, — спробував пожартувати він, хоча я бачила, як він нервує, намагаючись розрядити атмосферу.

— Якби все так просто вирішувалося випічкою, Денисе, я б не стояла тут така зла. Але ти маєш рацію, — я змусила себе усміхнутися до нього. — Потрібно діяти стратегічно. Він думає, що має наді мною владу. Але я не здамся так просто.

— Оце вже правильний настрій, — Ліда схвально кивнула, підсипаючи борошно в тісто. — Зараз не час опускати руки. Якщо хочеш зберегти пекарню, маєш боротися до останнього.

Я відчула, як у мені знову прокидається рішучість. Я не дозволю Феліксу Левицькому зруйнувати моє життя. Хай він буде скільки завгодно холодним і безсердечним, але я проламаю цей його непохитний фасад. Ясмін, яка кидає справу на півдорозі — це не про мене.

— Дякую вам: Лідо, Оксано, Денисе, — я глибоко вдихнула. — Ми не здаємося. Завтра зранку я піду до адміністрації і знайду всі можливі шляхи зупинити цей проєкт.

— Сана, — виправила мене бариста.

— Так, Сано.

— Ти ж знаєш, що ми з тобою, — сказала Ліда, підморгнувши.

Я вдячно кивнула. Левицький ще пошкодує, що зв'язався з нами.

Двері відчинилися з характерним дзеленчанням дзвоника, і до приміщення ввійшла жінка. Вона була схожа на тих дам, яких я бачила лише у світських хроніках: одягнена з бездоганним шиком, у витонченому плащі кольору шампанського від відомого дизайнера, з дорогою сумкою, що ідеально пасувала до взуття. Її світле волосся із сивими пасмами було вкладене в елегантну зачіску, а на обличчі застиг той самий вираз спокійної величності, притаманний усім «великим паням».