3 глава

Ясмін

Яка ж він сухарина! Недороблений бісквіт! Пиріжок без начинки!

А-а-а! Бісить він мене до чортиків!

Мої ноги рухалися швидко, наче на автопілоті, відбиваючи ритм мого серця. Я майже бігла вулицею, обурено стиснувши кулаки. Злиться на когось ще ніколи не було так легко.

Фелікс Левицький. Я ненавиджу це ім’я. Я ненавиджу його. Ну й нахаба! Непробивний, холодний, мов зимовий вітер на Говерлі, і з таким виразом обличчя, ніби цей світ тільки для нього. Ззовні він ідеальний: високий, з широкими плечима, пронизливими очима кольору темного шоколаду, і світлим волоссям, яке акуратно зачесане назад, немов й пасмо не сміє вибитися з порядку. Його костюм, напевно, коштував як половина моєї пекарні. Але все це лише фасад, як той глянцевий папір, яким обгортали нікому непотрібний подарунок.

Я згадала, як він сидів у своєму стерильному, немов операційна кімната, офісі, його очі беземоційно дивилися на мене, і в них не було й краплини розуміння чи співчуття. Тільки холодна оцінка. А ще ця його зневажлива усмішка! Він дивився на мене, як на маленьку дитину, яка вирішила побавитися з дорослими. Мені взагалі-то скоро вже буде двадцять сім! Що за зневага! Але я не збиралася відступати. Я буду боротися за свою пекарню. За кожну цеглину, за кожен запах свіжоспеченого хліба, за кожну усмішку моїх клієнтів. Бо це не просто бізнес. Це моя душа.

Він був схожий на гірке еспресо — міцний, безцеремонний, залишаючи посмак, від якого не втечеш, як би сильно ти не намагався.

— Гірке еспресо... — тихо пробурмотіла я собі під ніс, піднявши голову до неба. Навіть його запах віддавав чимось таким, що не можна було стерпіти, але водночас не можна було і забути.

Моє серце калатало, і я ледве стримувалася, щоб не вдарити якийсь випадковий смітник на вулиці. У голові крутилися найгостріші відповіді, які я мала сказати цьому сухарю в кабінеті, але, звичайно ж, вони прийшли до мене запізно. Як завжди. Неважливо, як він виглядає — той погляд, та зарозумілість, все це розлютило мене до межі. Я так закипіла, що навіть не помітила, як дійшла до пекарні.

Я повернулася, намагаючись заспокоїтися перед входом. Зав’язала волосся в гульку, вдихнула глибоко і ввійшла до приміщення, намагаючись залишити гнів за дверима. Клієнти сиділи за столиками, насолоджуючись своїми ранковими ритуалами — хто з чашкою кави, хто з книгою, а хтось просто переглядав свій телефон, як Оксана.

— Ясмін, як все пройшло? — запитала Ліда, помітивши моє обличчя, яке явно відображало всі буремні емоції, що кипіли в мені.

— Це був жах, — сказала я, розводячи руками. — Цей Фелікс Левицький… Він просто... Якби я могла, я б... — я не могла навіть підібрати слів, щоб описати всю ту злість, яку він у мене викликав.

Оксана, яка сиділа за барною стійкою з телефоном у руках, підняла голову й усміхнулася.

— Ясмін, а може, він просто не зрозумів, що ти серйозно налаштована? Ти ж завжди така мила і добра, що люди не завжди сприймають тебе серйозно.

— Мила і добра? — я пирхнула, згадуючи той момент, коли подумки я ледь не викинула його з власного офісу. — Це точно не ті слова, які можна описати мої почуття до нього.

— А він хоча б красивий? — Оксана хитро усміхнулася, підперши підборіддя рукою, немов чекаючи на мою відповідь з інтересом, який вона зазвичай проявляла до своїх улюблених серіалів.

Я зітхнула, відчуваючи, як гнів знову підіймається всередині мене, змішаний з незрозумілим почуттям, яке я не могла назвати.

— Красивий? — я повторила її слова, відчуваючи, як вони ніби застрягли в горлі. — Та він... — я запнулася. Так, він був красивий, але ця краса не мала жодного значення. — Якщо ви любите роботів із виглядом фотомоделі, то так, він дуже красивий.

Оксана розсміялася, а Ліда лише похитала головою.

— Отже, він таки гарний, але з холодним серцем? — поцікавилася жінка.

— Так, — я зітхнула, трохи знітившись. — Але, Лідо, навіть якщо він красивий, це не змінює того факту, що він абсолютно безсердечний і думає лише про гроші та свій успіх. Він намагається знищити те, що я створювала роками. А це, чесно кажучи, переважує будь-яку привабливість.

— Ти права, Ясмін. Проте іноді за холодним фасадом може ховатися щось більше. Люди не завжди такі, якими здаються, на перший погляд.

— Ох, Лідо, ти ж знаєш, що я не вірю в ці казочки, — вона хоче бачити в усіх людях прекрасне.

Денис, наш юний стажист, підійшов, тримаючи тацю з гарячими круасанами.

— Може, вам треба було просто дати йому спробувати наші круасани, або твої булочки, — він намагався жартувати, але я бачила, як він нервує, намагаючись згладити напружену атмосферу.

— Якби це все так просто вирішувалося випічкою, Денисе, я б не стояла тут і не злилася. Але ти правий, — я усміхнулася до нього, — потрібно діяти стратегічно. Він думає, що має наді мною владу. Але я не здамся так просто.

— А це вже правильний настрій, — Ліда кивнула, додаючи ще одну порцію борошна в тісто. — Зараз не час опускати руки. Якщо ти хочеш зберегти пекарню, то повинна боротися до останнього.

Я відчула, як у мені знову зростає рішучість. Я не дозволю Феліксу Левицькому зруйнувати моє життя. Він може бути скільки завгодно холодним і безсердечним, але я зламаю цей його непохитний фасад. Ясмін, яка залишає справу на півдорозі — це не я.

— Дякую, Лідо, Оксано та Денисе, — я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати залишки гніву. — Ми не здаємося. Завтра зранку я піду до адміністрації і знайду всі можливі шляхи зупинити цей проєкт.

— Сана, — виправила мене Оксана.

— Так, Сано.

— Ти знаєш, що ми з тобою, — сказала Ліда, підморгнувши мені.

Я кивнула, відчуваючи підтримку команди. Левицький ще пошкодує, що зв'язався з нами.

Двері відчинилися з характерним дзеньком дзвоника, і до приміщення увійшла жінка. Вона була схожа на тих, кого я бачила лише на світських заходах у теленовинах: одягнена з голочки, у витонченому плащі кольору шампанського, який явно був від відомого дизайнера, з дорогою сумкою, що пасувала до її взуття. Її світле волосся з сивими пасмами було акуратно вкладене в елегантну зачіску, а на обличчі був той самий вираз спокійної величності, який мали всі ті «великі пані».