Розділ 2

Фелікс

На столі лежала тека з документами на реконструкцію кварталу, де розташовувалася нещодавно придбана мною будівля. Усе виглядало ідеально на папері: інвестиції мали окупитися, район — оновитися, а мій рахунок у банку — суттєво поповнитися. Це була, по суті, лише чергова сторінка в моєму списку перемог. Ми вже встигли підготувати план реконструкції, і тепер залишалося тільки дочекатися схвалення від міської адміністрації. Я вже майже відчував смак успіху.

Я перегортав звіти, коли почув, як моя секретарка Марина, завжди стримана і ввічлива, намагалася зупинити когось у приймальні. Звідти ж долинали обурені вигуки жінки, які швидко наближалися.

— Слухайте, я ж вам кажу, він має мене прийняти! — лунав жіночий голос, у якому вгадувалося щось небезпечне, наче грім перед бурею.

Я звик до таких сцен, але щось у її тоні змусило мене підняти голову.

— Пане Феліксе, — Марина з'явилася на порозі, маючи трохи наляканий вигляд. — Тут одна жінка… вона дуже наполягає, що має з вами поговорити.

— Скажи їй, що я зайнятий, — відповів я, не зводячи погляду від паперів.

— Я вже намагалася, але вона…

Марина не встигла закінчити, бо до кабінету, наче буревій, увірвалася дівчина. Вона мала такий вигляд, ніби готова була рознести стіни на друзки, але при цьому в ній було щось таке, що одразу привернуло мою увагу. Блискуче волосся медового кольору спадало каскадом на плечі, а губи були стиснуті в тонку лінію, що свідчило про неабияку впертість. Та найбільше мене вразили її великі, майже лялькові, але водночас насторожені зелені очі — такі могли б належати лані, що загубилася в лісі й зараз шукає шлях додому.

Несподівано в ніс ударив запах ванілі. Секретарка розгублено стояла осторонь, безсила перед рішучістю цієї жінки.

— Святі ананаси, я ж просила просто дати мені поговорити з ним! — з обуренням випалила дівчина, звертаючись до Марини, яка виглядала так, ніби щойно втратила всю свою професійну впевненість.

Святі ананаси? Що це таке? Вона з дитсадка прибігла чи що?

Я мовчки кивнув, спокійно оцінюючи ситуацію. Щиро кажучи, мене навіть трохи розважала ця сцена. Якби хтось сказав, що сьогодні мене атакуватиме дівчина, схожа на солодку випічку, я б, мабуть, розсміявся. Але зараз сміх був би не найкращою реакцією. І як вона взагалі пройшла крізь мою охорону?

— Можеш залишити нас, Марино, — тихо наказав я, кинувши короткий погляд на секретарку.

Вона кивнула і поспішила вийти, залишивши мене наодинці з цією карколомною бурею. Я повернувся до документів, вдаючи, що не звертаю уваги на дівчину, яка вже почала свою промову.

— Ви не маєте права! — випалила вона просто з порога, і я повільно підвів на неї погляд. — Ви не можете просто взяти й зруйнувати те, що важливо для людей! Це жорстоко, бездушно і… і…

Вона замовкла, вочевидь, шукаючи правильне слово, яке найкраще б описало мене як «чудовисько». Я неспішно підвівся з-за столу, схрестив руки на грудях і почав розглядати цю несподівану гостю.

— І що? — сухо запитав я, намагаючись придушити раптове бажання стерти краплину крему з її щоки. Замість цього я сфокусувався на її одязі: біла футболка під розстебнутим світлим пальтом виглядала надто буденно для такої розмови.

— І абсолютно неприйнятно! — завершила дівчина, дивлячись на мене з тим самим обуреним блиском в очах.

— Ви закінчили? — холодно поцікавився я, стримуючи емоції. Вона була як ураган — швидка, нестримна, непередбачувана.

— Ні, я не закінчила! — її голос піднявся на октаву вище. — Ви не розумієте, як важливо для людей зберегти свою маленьку пекарню. Де вони щодня купують свіжий хліб, де зустрічаються з друзями, де почуваються частиною чогось… справжнього. А ви просто хочете це знищити заради ще однієї сірої багатоповерхівки?

Її слова дійсно мали сенс… для когось іншого, але не для мене. У моїх очах це був ще один проєкт, ще одна перемога. Я не міг дозволити собі бути м'яким. Це бізнес. А в бізнесі немає місця для сентиментів.

— Хто ви?

— Ясмін Савчук, — вона стиснула губи, і мені здалося, що зараз щось вибухне. — Я власниця пекарні «Солодкі історії». І ви збираєтеся стерти на порох те, над чим я працювала роками.

А, зрозуміло. Одна з тих людей, які чіпляються за старі будівлі та свої мікробізнеси, переконані, що їхні особисті мрії важливіші за розвиток міста.

— І що з того?

Її впертість мене водночас і дивувала, і дратувала. Я підніс руку до підборіддя, ненав'язливо потираючи його, щоб зосередитися на фактах, а не на її гіпнотичних зелених очах.

— І що ви пропонуєте? — запитав я голосом, що міг би заморозити будь-яке бажання сперечатися. — Відмовитися від усього проєкту через вашу пекарню?

— Я пропоную, щоб ви скасували свою безглузду програму реконструкції і залишили мій заклад у спокої, — відповіла вона з неймовірним самовладанням, хоча я помітив, як її щоки почали червоніти, і мене це майже розважало. — Ви навіть не уявляєте, скільки людей залежить від моєї роботи.

Я підняв брову. Її наївність викликала в мене легку усмішку. Лише на мить.

— Подивімося на це реалістично, — сказав я, ледь приховуючи іронію. — У цьому районі планується новий житловий комплекс і комерційні приміщення, що принесуть місту мільйони. А ви, — я зробив паузу, оглядаючи її з ніг до голови, — піклуєтеся про свій маленький затишний куточок із булочками.

Її очі спалахнули, і я відчув, як повітря між нами заряджається напругою. Вона зробила крок уперед і промовила, майже просвердлюючи мене поглядом:

— «Солодкі історії» — це не просто бізнес. Це місце, де люди знаходять трохи щастя серед метушні. І я не збираюся віддавати його просто тому, що якийсь бізнесмен вирішив перетворити його на чергову «ефективну інвестицію». Гірке еспресо вам у горлянку!

Її відчайдушні спроби вразити мене кулінарними прокльонами звучали радше мило, ніж образливо. Це змусило мене відчути щось схоже на захоплення, хоча я сам від себе такого не очікував.