2 глава

Фелікс

На столі лежала тека з документами на реконструкцію кварталу, в якій розташована нова будівля, яку я нещодавно придбав. Все виглядало ідеально на папері: інвестиції повинні були окупитися, район оновитися, а мій рахунок у банку суттєво поповнитися. І це, по суті, лише чергова сторінка у моєму списку перемог. Ми вже встигли підготувати плани для реконструкції, і тепер залишилося тільки дочекатися схвалення від міської адміністрації. Я вже майже відчував успіх.

Перегортав звіти, коли почув, як моя секретарка Марина, завжди стримана і ввічлива, намагається зупинити когось у приймальні. Звідти ж долинали обурені вигуки жінки, які швидко наближалися.

— Слухайте, я ж вам кажу, він має мене прийняти! — звучав жіночий голос, у якому вгадувалося щось небезпечне, наче грім перед бурею.

Я звик до таких сцен, але щось у її голосі змусило мене підняти голову.

— Пане Феліксе, — Марина з'явилася на порозі, виглядаючи трохи налякано. — Тут одна жінка… вона дуже наполягає, що має з вами поговорити.

— Скажи їй, що я зайнятий, — відповів я, не піднімаючи погляду.

— Я вже намагалася, але вона…

Марина не встигла закінчити, бо до кабінету, наче буревій, увірвалася дівчина. Вона виглядала так, ніби готова була рознести стіни на друзки, але при цьому в її вигляді було щось таке, що вразило мене. Блискуче волосся медового кольору спадало каскадом на її плечі, а губи були стиснуті в лінію, що свідчила про тверду впертість. Але найбільше мене вразили її великі, майже лялькові, але водночас насторожені зелені очі — такі, які могли б належати лані, що загубилася в лісі і зараз шукає шлях додому. Запах ванілі несподівано б’є в ніс. Секретарка розгублено стоїть осторонь, безсила перед рішучістю цієї жінки.

— Святі ананаси, я ж просила просто дати мені поговорити з ним! — з обуренням промовляє дівчина, звертаючись до секретарки, яка виглядає так, ніби щойно втратила всю свою впевненість у професії.

Святі ананаси? Що це таке? Вона з дитсадка прибігла чи що?

Я мовчки кивнув, спокійно оцінюючи ситуацію. Чесно кажучи, мене навіть трохи розважала ця сцена. Якби хтось мені сказав, що сьогодні мене атакуватиме дівчина, яка виглядає як солодка випічка, я б, мабуть, розсміявся. Але зараз сміх був не найкращою реакцією. Як вона взагалі пройшла крізь мою охорону?

— Можеш залишити нас, Марино, — тихо сказав я, кинувши короткий погляд на секретарку.

Вона кивнула і поспішила вийти, залишивши мене наодинці з цією карколомною бурею, яка тільки що увірвалася в мій кабінет. Я повернувся до документів, намагаючись не звертати уваги на дівчину, яка вже почала свою промову.

— Ви не маєте права! — почала вона з місця в кар'єр, і я ледве підняв голову від паперів. — Ви не можете просто взяти і зруйнувати все, що важливо для людей! Це жорстоко, бездушно і… і…

Вона замовкла, очевидно шукаючи правильне слово, яке найкраще б описало мене як «чудовиська». Я повільно підіймаюся з-за столу, схрещуючи руки на грудях, і розглядаю цю несподівану гостю.

— І що? — сухо запитую я, намагаючись придушити несподіване бажання стерти той крем з її щоки. Замість цього я концентруюся на її одязі — біла футболка під розкритим світлим пальтом, що виглядає майже занадто буденно для такої розмови.

— І абсолютно неприйнятно! — завершила дівчина, дивлячись на мене з тим самим обуреним блиском в очах.

— Ви закінчили? — холодно поцікавився я, намагаючись стримати свої емоції. Вона була як ураган — швидка, нестримна, непередбачувана.

— Ні, я не закінчила! — її голос піднявся на октаву вище. — Ви не розумієте, як важливо для людей зберегти свою маленьку пекарню, де вони щодня купують свіжий хліб, де зустрічаються з друзями, де відчувають себе частиною чогось… справжнього. А ви просто хочете це знищити заради ще однієї сірої багатоповерхівки?

Її слова дійсно мали сенс… для когось іншого, але не для мене. В моїх очах, це був ще один проєкт, ще одна перемога. Я не міг дозволити собі бути м'яким. Це бізнес. А в бізнесі немає місця для сентиментів.

— Хто ви?

— Ясмін Савчук, — вона стискає губи в тонку лінію, і в мене виникає відчуття, що зараз щось вибухне. — Я власниця пекарні «Солодкі історії». І ви збираєтеся знищити те, над чим я працювала роками.

А, зрозуміло. Одна з тих людей, які чіпляються за старі будівлі і свої маленькі бізнеси, переконані, що їхні особисті мрії важливіші за розвиток міста.

— І що з того?

— Ви збираєтеся знищити те, над чим я працювала роками, — повторила вона, ніби намагаючись змусити мене зрозуміти її важливість.

Її впертість мене водночас і дивувала, і бісила. Я підніс руку до підборіддя, ненав'язливо стискаючи пальці, намагаючись зосередитися на фактах, а не на її гіпнотичних очах.

— І що ви пропонуєте? — запитав я, голосом, що міг би заморозити будь-яке бажання сперечатися. — Відмовитися від всього проєкту через вашу пекарню?

— Я пропоную, щоб ви зняли свою поганеньку програму реконструкції і залишили мій заклад у спокої, — відповідає вона, з неймовірним самовладанням, хоча я помічаю, як її щоки починають червоніти, і мене це майже розважало. — Ви навіть не уявляєте, скільки людей залежать від моєї пекарні.

Я підіймаю брову. Її наївність викликає в мене легку усмішку. Лише на мить.

— Подивимося на це реалістично, — кажу я, ледь приховуючи іронію. — У цьому районі планується новий житловий комплекс і комерційні приміщення, що принесуть в місто мільйони. А ви, — я роблю паузу, оглядаючи її з ніг до голови, — піклуєтеся про свій маленький затишний куточок з булочками.

Її очі спалахують, і я відчуваю, як повітря між нами заряджається напругою. Вона робить крок уперед і говорить, майже просвердлюючи мене поглядом:

— «Солодкі історії» — це не просто бізнес. Це місце, де люди знаходять трохи щастя серед суєти. І я не збираюся віддавати його просто тому, що якийсь бізнесмен вирішив перетворити його на ще одну «ефективну інвестицію». Гірке еспресо вам у горлянку!