1 глава

Ясмін

За два місяці до цього...

Вперше за багато днів я прокинулась без будильника. Уявляєте, що означає для власниці пекарні прокинутись із гарним настроєм? Це означає, що день починається правильно!

Перша думка, яка прийшла мені в голову, була про те, що моє життя пахне свіжими булочками. Це, звісно, не метафора — це справжній запах, який щодня зустрічає мене вдома, бо я живу прямо над своєю пекарнею. І хоча іноді мені здається, що я пахну як ходячий кондитерський виріб, цей запах нагадує мені про те, чому я займаюся своєю справою. Це моє життя, мій маленький світ, який я будувала своїми руками.

Я поспішила вниз до своєї «лялечки» — так я називаю пекарню, бо вона невеличка, але надзвичайно затишна. Відчинивши двері, мене одразу огорнув запах ванілі та свіжої випічки. Хоч я звикла до цього аромату, він ніколи не втрачає своєї магії. Заходжу на кухню, де Ліда вже розкочує тісто для круасанів. Її погляд говорить більше, ніж будь-які слова: «Знову запізнилася на три хвилини». Я тільки усміхаюсь у відповідь.

— Лідо, я ж казала, що ці три хвилини — це моя зарядка для мозку. Без них я не зможу створити нові шедеври, — жартую я, вдягаючи фартух.

Ліда — моя права рука, нагадує мені ароматний бабусин пиріг з яблуками: теплий, мудрий і такий затишний, що з ним хочеться ділитися усіма секретами. Вона завжди розповідає цікаві історії про минулі часи, коли хліб пекли у печах на дровах, а люди вставали о четвертій ранку, щоб принести свіжі булочки додому. «Зараз ви, молодь, все робите на автоматі», — любить вона бурчати, але насправді її серце розм'якшується, коли хтось із нас намагається приготувати щось за її рецептом.

На другому кінці кухні Денис, наш юний стажист, намагається збити вершки, але щось іде не так. Його надто енергійні рухи приводять до того, що вершки починають розлітатися по всій кухні.

— Денисе, обережніше! — кричу я, але надто пізно. Тепер у мене на фартуху новий дизайнерський принт з білих крапок.

Денис червоніє від збентеження і починає швидко витирати сліди своєї катастрофи. Але я лише сміюся. Це частина його шарму – постійно створювати хаос там, де його бути не повинно. Власне, цей хаос і робить наше життя веселішим. Якби він був випічкою, то точно якимось складним рецептом, де завжди щось іде не так. Може, макаронс, де трохи змінена температура — і от все вже не те. Він завжди старається, але чомусь постійно потрапляє в халепи.

Щойно я прибрала залишки вершків з фартуха, на кухню увійшла Оксана(але вона любить, коли її називають Сана), наша бариста. Ну… вона більше живе в Instagram, ніж у реальному світі. Її ранкове «Привіт, підписники!» стало вже настільки звичним, що я на автоматі підіймаю руку в кадр, хоча знаю, що виглядаю так собі. Оксана — як ідеально збалансоване лате: м’яка, але міцна, з яскравим присмаком чогось незвичайного, наприклад, коричневого цукру. Вона завжди знає, як підсолодити мій настрій своїми жартами або теплими словами, коли день починає складатися не так, як я планувала.

Поки вона займається своїми інстаграмними справами, я бачу, як Ліда закочує очі. «Ця молодь», — напевно думає вона. Але саме ця дівчина, яка б не уявляє свого ранку без авокадо-тосту, створює в нашій пекарні ту атмосферу легкості і сучасності, яка приваблює молодих клієнтів. Її волосся сьогодні нагадувало полуничне морозиво, яскраве і насичене. Це вже третій колір за останній місяць, і, чесно кажучи, я не дивуюся. Але, попри всю свою «цифрову» сутність, вона залишається відмінною баристою, здатною створити справжнє мистецтво в чашці.

— Мені тут така ідея в голову прийшла, — починає вона, достаючи молоко з холодильника. — Можливо, я зроблю прямий ефір з пекарні? Покажу, як ти тут керуєш всім, наче диригент оркестру!

— А ти не боїшся, що я зганьблюсь перед твоїми підписниками? — сміюсь я.

— Якщо хтось і здатен підкорити їхні серця, то це ти, Ясмін.

Я подивилася на неї з подякою. Оксана — мій маленький промінчик світла.

Клієнти вже починають збиратися біля вітрини, обираючи, що б такого смачненького взяти на сніданок. Улюблені булочки з корицею розлітаються, як гарячі пиріжки, і ось перший постійний покупець — Галина Степанівна, голова місцевого комітету з благоустрою. Вона тут щоранку, як годинник, і завжди бере той самий набір: дві булочки з корицею і чорну каву без цукру.  Галина Степанівна — це справжнє макіато: міцна, з характером, з нотками гіркоти, але з прихованою солодкістю десь глибоко в середині, яку треба ще вміти розгледіти.

— Доброго ранку, Ясмін, — привіталася вона. — Мені як завжди, дві булочки з корицею і... трішки новин.

— Яких ще новин? — запитала я, напівжартома.

— Я чула, що у нас новий власник будівлі, — Галина Степанівна дивилася на мене так, наче знала щось, що я ще не встигла дізнатися.

— Новий власник? — я постаралася, щоб мій голос не звучав занадто занепокоєно, але відчувала, як на лобі починає з'являтися піт. — І хто ж це?

— Кажуть, що це якийсь молодий бізнесмен, Фелікс Левицький здається. Він збирається провести реконструкцію всього кварталу.

Моє серце підскочило. Реконструкція?

— Але це ж не означає, що будівлю знесуть? — мої слова звучали невпевнено навіть для мене самої.

— Цього я не знаю, — відповіла жінка, підіймаючи свої брови й натякаючи на те, що варто було б дізнатися більше.

Я намагалася зосередитися на роботі, але думки весь час поверталися до цієї новини. Після цього до пекарні почали заходити інші клієнти. Хтось замовляв круасани, хтось – булочки, але всі, без винятку, приходили не тільки за їжею, а й за частинкою тепла, яке ми даруємо з кожною порцією. Я була впевнена, що саме в цьому полягав секрет успіху нашої пекарні. Кожен, хто переступав поріг, ставав частиною нашої маленької родини. Навіть ті, хто просто забігали за кавою на виніс, залишалися у моєму серці, наче невеличкі печива — різні за формою, але всі однаково солодкі.