Розділ 1

Ясмін

За два місяці до цього...

Уперше за багато днів я прокинулась без будильника. Уявляєте, що означає для власниці пекарні прокинутись із гарним настроєм? Це означає, що день починається правильно!

Перше, про що я подумала, — моє життя пахне свіжими булочками. Це, звісно, не метафора — це справжній аромат, який щодня зустрічає мене вдома, бо я живу просто над своєю пекарнею. І хоча іноді мені здається, що я пахну, як ходячий кондитерський виріб, цей запах нагадує мені про те, чому я займаюся своєю справою. Це моє життя, мій маленький світ, який я створила власними руками.

Я поспішила вниз до своєї «лялечки» — так я називаю пекарню, бо вона невеличка, але надзвичайно затишна. Щойно я відчинила двері, мене одразу огорнули пахощі ванілі та свіжої випічки. Хоч я й звикла до цього аромату, він ніколи не втрачає своєї магії.

Я зайшла на кухню, де Ліда вже розкочувала тісто для круасанів. Її погляд говорив більше, ніж будь-які слова: «Знову запізнилася на три хвилини». Я лише усміхнулася у відповідь.

— Лідо, я ж казала, що ці три хвилини — це моя зарядка для мозку. Без них я не зможу створити нові шедеври, — пожартувала я, вдягаючи фартух.

Ліда — моя права рука. Вона нагадувала мені ароматний бабусин пиріг з яблуками: тепла, мудра і така затишна, що з нею хотілося ділитися всіма секретами. Вона постійно розповідала історії про минулі часи, коли хліб пекли в печах на дровах, а люди вставали о четвертій ранку, щоб принести свіжі булочки додому. «Зараз ви, молодь, усе робите на автоматі», — любила вона бурчати, але насправді її серце розм'якшувалося, коли хтось із нас намагався приготувати щось за її рецептом.

В іншому кінці кухні Денис, наш юний стажист, намагався збити вершки, але щось ішло не так. Його надто енергійні рухи призводили до того, що біла піна починала розлітатися по всій кухні.

— Денисе, обережніше! — крикнула я, але було надто пізно. Тепер у мене на фартуху з'явився новий дизайнерський принт із білих крапок.

Денис почервонів від збентеження і почав швидко витирати сліди своєї катастрофи. Але я лише засміялася. Це було частиною його шарму — постійно створювати хаос там, де його не повинно бути. Власне, цей хаос і робив наше життя веселішим. Якби він був випічкою, то точно якимось складним рецептом, де завжди щось іде не так. Може, макаронс, де трохи змінена температура — і от усе вже зіпсовано. Він завжди старався, але чомусь постійно встрявав у халепи.

Щойно я прибрала залишки вершків із фартуха, на кухню увійшла Оксана — хоча вона вимагає, щоб її називали Саною, — наша бариста. Ну… вона більше жила в Instagram, ніж у реальному світі. Її ранкове «Привіт, підписники!» стало вже настільки звичним, що я на автоматі підіймала руку в кадр, хоча знала, що маю такий собі вигляд. Сана була як ідеально збалансоване лате: м’яка, але міцна, з яскравим присмаком чогось незвичайного, наприклад, карамельного сиропу. Вона завжди знала, як підсолодити мій настрій своїми жартами або теплими словами, коли день починав складатися не так, як я планувала.

Поки вона займалася своїми інстаграмними справами, я бачила, як Ліда закочувала очі. «Ця молодь», — напевно, думала жінка. Але саме ця дівчина, яка не уявляла свого ранку без авокадо-тосту, створювала в нашій пекарні ту атмосферу легкості й сучасності, яка приваблювала молодих клієнтів. Її волосся сьогодні нагадувало полуничне морозиво, яскраве й насичене. Це був уже третій колір за останній місяць, і, правду кажучи, я не дивувалася. Але, попри всю свою «цифрову» сутність, вона залишалася чудовою баристою, здатною створити справжнє мистецтво в чашці.

— Мені тут така ідея спала на думку, — почала вона, дістаючи молоко з холодильника. — Можливо, я зроблю прямий ефір із пекарні? Покажу, як ти тут керуєш усім, наче диригент оркестру!

— А ти не боїшся, що я осоромлюся перед твоїми підписниками? — засміялася я.

— Якщо хтось і здатен підкорити їхні серця, то це ти, Ясмін.

Я подивилася на неї з удячністю. Сана була моїм маленьким промінчиком світла.

Клієнти вже починали збиратися біля вітрини, обираючи, що б такого смачненького взяти на сніданок. Улюблені булочки з корицею розліталися, як гарячі пиріжки, і ось з'явилася перша постійна клієнтка — Галина Степанівна, голова місцевого комітету з благоустрою. Вона бувала тут щоранку, як годинник, і завжди брала той самий набір: дві булочки з корицею і чорну каву без цукру. Галина Степанівна була справжнім макіато: міцна, з характером, із нотками гіркоти, але з прихованою солодкістю десь глибоко всередині, яку треба було ще вміти розгледіти.

— Доброго ранку, Ясмін, — привіталася вона. — Мені як завжди: дві булочки з корицею і... трішки новин.

— Яких ще новин? — запитала я напівжартома.

— Я чула, що в нас новий власник будівлі, — Галина Степанівна дивилася на мене так, наче знала щось, чого я ще не встигла дізнатися.

— Новий власник? — я постаралася, щоб мій голос не звучав надто занепокоєно, але відчула, як на чолі виступив піт. — І хто ж це?

— Кажуть, що це якийсь молодий бізнесмен, Фелікс Левицький, здається. Він збирається провести реконструкцію всього кварталу.

Моє серце підскочило. Реконструкція?

— Але це ж не означає, що будівлю знесуть? — мої слова звучали невпевнено навіть для мене самої.

— Цього я не знаю, — відповіла жінка, підіймаючи брови й натякаючи на те, що варто було б дізнатися більше.

Я намагалася зосередитися на роботі, але думки весь час поверталися до цієї новини. Тим часом до пекарні почали заходити інші клієнти. Хтось замовляв круасани, хтось — булочки, але всі без винятку приходили не тільки за їжею, а й за частинкою тепла, яке ми дарували з кожною порцією. Я була впевнена, що саме в цьому полягав секрет успіху нашої пекарні. Кожен, хто переступав поріг, ставав частиною нашої маленької родини. Навіть ті, хто просто забігав за кавою на винос, залишалися в моєму серці.