Арей втрапив у справжню халепу. Погнався за дрібним летючим ящером і шубовснув у болото. Перед цим він обстежив місцевість, випустивши з рукавів дронів-шпигунів, та нічого підозрілого не виявилось. Чоловік міг, включивши свою швидкість пересування на максимум, наздогнати ящера, щоб випробувати новий, підкинутий керівництвом, артефакт — червону шпичасту кулю, котра в польоті повинна розкритись і, збільшившись у кілька разів, захопити в тенета літаючу істоту.
Однак сьогодні все йшло не за планом, та й розпоряджень на день чомусь не надіслали. Він отримав від керівництва єдину вказівку — рухатись у південному напрямку, не відволікаючись на чудовиськ. Та Арея охопила пристрасть переслідування – він бачив ціль, значить, пора її ліквідувати або захопити. Раптом на абсолютно твердій поверхні, вкритій рідкою рослинністю, що зовсім не нагадувала болотні трави, відкрилася воронка і почала його затягувати в себе. Ноги і руки скувало, не даючи змоги поворухнутись. Болото прагнуло засмоктати необережного мандрівника, але останній не збирався здаватися. Та чомусь всі маніпуляції не призводили до визволення, всі навички виявилися марними. Несподівано над головою продзвенів набридливий голос дрона:
— Солодкі мрії, солодке життя. Поринь у небуття …
— Рятуйте! — з усієї сили закричав чоловік, — Команди не відтворюються! Стався збій у системі!
Дрон на мить засвітився червоними вогниками, крутнувся на місці:
— Об’єкт знайдено! Чекайте допомоги! — розвернувся і зник вдалині.
Зненацька чоловік почув тупіт ніг. Хтось біг на допомогу. Лише б це не виявився удосконалений гігантський скорпіон. З останніх сил, заледве продовжуючи триматись над тряскою поверхнею, підняв голову. Легко перестрибуючи з купини на купину, стискаючи в руках лук зі стрілами, до нього бігла прекрасна амазонка — важкі русяві коси тріпотіли при бігові, кольчуга обвивала струнку фігуру, сап’янці, як влиті, сиділи на ногах. В підсвідомості засвердлило якимось спогадом, пам’ять намагалася виплисти на поверхню, але на жаль, він не зміг пригадати дівчину. Тим часом вона відламала товсту гілку і кинула йому, зручно вмостившись на маленькому острівці.
— Давай руку, допоможу вибратися.
Часу на роздуми зовсім не було, і чоловік вирішив скористатися допомогою. Хоча він знав, що якби й потонув, то наступного дня прокинувся б у новому образі. Це вже відбувалося і не раз, адже він має безліч ігрових життів. Вибравшись на берег і віддихавшись, придивився до рятівниці. Щось у ній було дивне знайоме, давно забуте під пилом спогадів. Він себе не раз ловив на тому, що спогади з минулого не пробиваються на поверхню. Що цьому причиною не знав, а просто виконував свою роботу дослідника.
— Дякую тобі. Давай знайомитися, я тут людей давно не зустрічав. Останнім часом тільки з комп’ютерними монстрами маю справу. Мене звати Арей, а ти хто, прекрасна войовнице?
Дівчина посміхнулася, відкинувши за спину важкі коси:
— Я — Оріфія, цариця амазонок. Чула про твої подвиги, герою. Мене спеціально викликали тобі на допомогу. Слід забирати звідси ноги, термін твого відпрацювання давно минув.
Чоловік нахмурився, раптом усвідомивши, що не хоче повертатися. Він уже не пам’ятав хто він у реальному житті, не міг згадати до кого має повертатися.
— Оріфіє, я вирішив залишитися. Мені хотілося назад, але тут я всесильний. Збулися мої солодкі мрії, я маю яскраве життя у борні. Єдине, що мені не вистачало — прекрасної супутниці поряд. Тому з усією повагою прошу тебе битися зі мною пліч-о-пліч.
— Коханий … кхм … Арею, ти все відпрацював, навіть більше. Якщо ти не повернешся, твоє тіло атрофується і ти не зможеш прокинутися.
— Хай так, та я пройду шлях героя до кінця. Так тому й бути, Оріфіє!
#1713 в Фантастика
#465 в Наукова фантастика
#2053 в Детектив/Трилер
#715 в Трилер
Відредаговано: 08.07.2021