Даріан міряв кімнату повільними кроками, то наближаючись до стурбованої Елли, то віддаляючись. Він мовчав, вдивлявся в неї, облизував губи, наче хотів спробувати на смак. Дівчина ж тривожно спостерігала за міфічно-дивним створінням досі повірити не могла: він справжній. З плоті, можливо крові, навіть дихає. Волосся Даріана сягало по плечі — тоненькі прядки охайно зачесані. Здається: перед нею звичайна людина, та ні… Вампір відрізнявся кольором шкіри та незвичними очима. Час від часу вони змінювали колір, ставали зовсім чорними, темніше ночі.

Від страху за своє життя, Елла сиділа спокійно й тремтіла, намацуючи тендітну шкіру шиї. Шукала дві рани — сліди від вампірських укусів. У ті хвилини усвідомлення свого положення у неї пролетіли всі нісенітниці в які вірила Алана, всі відомі їй байки про створіння ночі.

Старі люди подейкували, що світ поєднується з іншим — темним та безпощадним. Тільки от Роньє насміхалась зі старих божевільних, а сама… Сама нині молилась подумки, згадуючи всі можливі молитви, щоб тільки залишитись живою та не стати такою ж божевільною.

— Мене ніхто не відпустить? — затремтів її голос, розриваючи напружену тишу. — Тобто виходу немає?

— Так. А якщо намагатимешся втекти… Можуть загинути люди, — Даріан склав руки за спиною, вглядаючись в Еллу, наче в міраж, що зустрів серед пустелі. — Весна, війна вампірських кланів, нам потрібна кров, сили й нові люди…

При одній лиш думці, що через неї постраждають інші, невинні, Роньє насупилась та згорбилась. Зовсім не хотілось жертв, і якби вона людей не любила, але ставати причиною чужого горя зовсім бажання не мала. Вона б ще випитала нічного візитера про світ, про вибір, про свою долю, але перстень на його пальці засвітився червоним світлом. Чоловік недобре глянув на обриси герба клану, що виступили на металі.

— Брати кличуть, — сухо відізвався та зазирнув у очі Елли.

— Пам’ятай: завтра опівночі тебе проголосять нашою нареченою для клану. Новина розійдеться Темним світом й тобі від долі не втекти.

Роньє відчула хвилю незрозумілих сил, що оповили її, наче аромат неприємних парфумів — від нього хотіло задихатись та нудило.

Він ще підійшов та поцілував дівчину в щоку та швидко зник за дверима, наче не стояв декілька митей тому. Залишив по собі пряний запах, нагадував про далекі країни в яких Елла так й не встигла побувати. Колись вона мріяла подорожувати, наразі розуміла: якщо вихід не знайде, то все життя спостерігатиме небо за решіткою.

Дівчина залишилась наодинці. Тишу їй хотілось назвати лункою: кожен видих її, здавалось, був страхітливим. Елла ледь заспокоїлась від тривоги, що оповивала змією горло та здавлювала можливість дихати. Лягла на ліжко: на подушку покапали сльози. Плакала не стримуючись, з надривом, проклинаючи свою цікавість та вампірів. Бажала їм згинути в пустелі під палючим сонцем.

Коли їй вдалось владнатись зі своїми емоціями, Роньє заснула. Крізь сон відчувала небезпеку, тому й підскочила з ліжка. Щось гаряче торкнулось щоки, неприємно обпекло. Перед собою Елла побачила карі очі та бліде обличчя Моріана. Вампір навіть не скривився, коли вона спробувала вдарити його. Відскочив у мить ока. На те вони й створіння темряви…

— Дівчинку потрібно повчити манерам, — він схилив голову, — залюбки займуся цим упущенням, коли ти станеш моєю дружиною.

Елла лише страдницьки зітхнула, потираючи губи, що палали від дотику. Вочевидь, щось таки вислизнуло з її тривожної уваги, а може чоловік причарував. Хтозна, які таємниці приховують вампіри.

Чоловік подав її руку, намагаючись вдавати з себе джентльмена і посміхнувся, запрошуючи до столу, де вже знаходилась чергова порція їжі, графин води та кубок із вином. Ще була чаша для нього, поки що стояла на краю столика, чекала на господаря.

Елла сонно піднялась, не кажучи ні слова прийнялась до їжі. Попередньої страви їй не достатньо, голод все ще відчувався, та й час наступної трапези залишався невідомим, як і її тонкощі перебування у будинку вампірів.

Запечена риба з овочами пахла чудово. Моріан налив собі вина, спостерігаючи за покірливою дівчиною. Його довге волосся заплетено у косу. Попри палкі, як здавалось зі сторони, поцілунки, Моріан все ж уособлював собою холод. Якщо поруч з Даріаном хотілось знайти прихисток в чиїхось міцних руках, то тут… Просто віднайти теплий одяг та закутатись у покривало.

«Змовились вони чи що? Кожен шастає вночі, мало того, що викрали, так ще й спати по-людськи не дають…»

 Наче прочитавши думки Елли, Моріан поклав руку на її плече й легенько стиснув. Роньє апатично глянула на нього, помічаючи черговий зацікавлений погляд. Від доторків лилась незвична сила — вони неприємні. Моріан неприємний.

— Я так розумію: сенсу просити повернути мене до звичного життя немає, — прохрипіла й зітхнула.

Вирішила пограти в гру «Задай вампіру ті ж самі питання, що й минулому».

— Так, — промуркотів чоловік й відійшов до вікна. — То є справедливо.

— С-справедливо?! — прошипіло, сподобляючись змії.

Від різких рухів графин впав на підлогу, не розбився, але вино розлилось по кам’яній підлозі та візерунчастому килиму, малюючи свою картину. Елла нахмурилась й скочила на ліжко.

— Тебе ніхто в Прокляте місто не кликав, — почав поясняти він, проігнорувавши безлад та червону річку з пахучого вина, — напівкровки по своїй суті, якщо їх предки залишають серед людей, схильні уникати містичних явищ та бути скептиками. Їх не тягне на пригоди, на блукання по загадкових місцинах, що є нашими землями… В них грає людська кров!