Розділ 40

Вероніка не знала, чи брали участь в підготовці банкетного залу Максим з Міланою, чи ж про все подбали офіціанти, але зал тонув у квітах і був просто чудовим. Дзеркальні стелі і чорно-білий дизайн зі сріблястим декоруванням, надавали йому помпезний та благородний вигляд. Столики, розставлені в шаховому порядку, прикрашали іменні картки для випускників.

— А це навіщо? — здивувалася Вероніка.

— Ми з Максом вирішили, що наостанок не варто зіштовхувати чолом тих, хто не дуже добре спілкувалися в шкільні роки, — відповіла Мілана. — Ми, до речі, сидимо за одним столиком.

— Деякі не проти зіткнутися, і не тільки чолом, — усміхнувся Ігор, киваючи на Поліну та Іллю, котрі йшли по залу під ручку.

— Сюди! Ваш столик поруч з нашим, — променисто усміхнулася Мілана і повернулася до компанії. — Ось ми все зараз й дізнаємося.

— Як ти її терпиш? — театрально закотив очі Ігор, штовхаючи Антона.

— Терплю? О, ні! Я нею насолоджуюсь, — Антон ніжно глянув на Мілану і вона відповіла солодкою усмішкою.

Учні присіли за свої столики й під привітання класного керівника, запрошеного в ресторан, підняли келихи з напоями та почали неквапливо вечеряти.

Розважати випускників була запрошена група Антона і як друзям стало відомо, вона непогано просувалася на музичній стежці. Антон приєднався до них і відіграв декілька музичних номерів. Випускники були в захваті й тільки Мілана усміхалася крізь сльози, стискаючи в руках відкритий конверт, подарований батьками.

Тихенько вислизнувши з банкетного залу на криту терасу, Мілана оперлася на поручні та розгублено подивилася на липову алею.

— Що трапилося?

Вона різко повернулася, зустрічаючись з занепокоєним поглядом Антона.

— Я просто… — стираючи зі щік сльози, вона спробувала усміхнутися.

— Мілано, що таке? — Антон підійшов до неї ближче.

Мовчки, вона простягнула йому конверт і знову прихилилася до поручнів.

Антон пробіг очима по написаному, а тоді встав поряд з нею. Деякий час вони мовчали, а потім він запитав:

— Ти поїдеш?

Мілана зітхнула:

— Я завжди вважала, що нічого іншого й бути не може. Цей університет один з кращих в країні. Він єдиний пропонує стажування в Європі з подальшим працевлаштуванням, якщо стажист і фірма будуть позитивно налаштовані.

— Маса можливостей при навчанні й після нього, — підбив підсумок Антон, розглядаючи липову алею, займану нічний серпанком. — Чому не сказала раніше?

— Мама вручила конверт сьогодні вранці, якраз після твого приїзду. Але я здогадувалася про нього раніше, — зізналася Мілана.

— Я думаю, ти повинна їхати, — Антон повернувся до неї. — Ти маєш їхати!

— І ким я буду після цього? — Мілана поникла.

— Кар'єристкою, — Антон секунду дивився на неї, а потім усміхнувся. — Жартую! У нас все вийде. Я поїду з тобою.

— Ти що? — Мілана виглядала більш аніж здивованою.

— Так. А що такого? Буде важко, але в столиці у групи з'явиться більше можливостей. Та й у мене теж. Якось зуміємо прорватися.

— Антоне, не потрібно йти на жертви заради мене, — зітхнула вона.

— Ти будеш вчитися в крутому універі, я буду шукати себе, а головне, ми будемо разом. До того ж, неподалік знаходитимуться Макс з Нікою та Ігор з Інною. Інна подає документи в юридичний, а Ігор пробує себе в спортивному разом з Максом.

Мілана кинулася до нього і обвила шию руками:

— Я так боялася твоєї реакції, а ще більше боялася тебе втратити.

— Не втратиш. Я обіцяю, — Антон притиснув її до себе, іншою рукою вказуючи на небо. — Дивись, зірка падає. Швидше загадуй бажання.

— У мене вже є все, про що я мріяла, — усміхнулася Мілана, а тоді додала. — Тільки б не втратити.

Антон нахилився до неї й ніжно поцілував, стираючи тим поцілунком всі переживання та всі тривоги.

А на небі яскраво виблискуючи падала зірка.

Ніжно цілуючи атласну шкіру плеча Інни Ігор переплів їхні пальці, дивлячись якою маленькою й тендітною здавалася її долонька в порівнянні з його долонею.

— Про що ти думаєш? — Інна повернулася до нього, поправляючи м'яку ковдру. — Щось було не так?

— Навпаки! Все було чарівно. Я ніколи не забуду цю ніч, — прошепотів він.

— Вона перша, але далеко не остання, — усміхнулася Інна. — Якщо звичайно ти не вирішив мене кинути.

— Нізащо. Тільки поруч з тобою я нарешті знайшов себе самого. Навіть не підозрював, яким втраченим був до тебе, — Ігор підвівся й сівши в ліжку, подивився у вікно номеру, розташоване якраз навпроти. — І ще, зараз я починаю розуміти те, через що пройшла Ніка.

— Про що ти? — насторожилася вона.

— Я про те, що у тебе це було з Максом, а він як відомо, в усьому крапельку кращий мене. Ну, ти розумієш, — під шкірою Ігоря заходили жовна.

— Ти думаєш, я порівнювала? Якщо так, то ти помилився. Мені це не потрібно. Я люблю тебе і з тобою мені фантастично. Хіба потрібно ще щось? — Інна проникливо глянула йому в очі.

Він заперечливо хитнув головою.

Інна, вставши позаду, обвила його плечі руками:

— Не думай про сумне. Попереду маса насичених різноманітністю студентських днів і їх потрібно прожити дуже яскраво. Ми разом, нам добре і так буде й надалі. Важко або погано, сумно або прикро... Все це ми переживемо разом, підтримуючи одне одного.

— Ти приголомшлива дівчина і я шалено щасливий, що ти зі мною, — Ігор повернув до неї голову і підставив вуста для поцілунку.

— Я теж люблю тебе, — Інна захихотіла і глянула на годинник. — Здається, нам пора. Як думаєш, зуміємо з'явитися непоміченими?

— А тебе це хвилює? — Ігор глянув на неї з шаленим блиском в очах.

Після короткої паузи Інна заперечливо хитнула головою:

— Ні! Вже ні.

— З випускним тебе, — Ігор заманив її на ліжко, нависаючи зверху, і гаряче поцілував.

— Боже мій! Невже я чую Boоmfunk MC's? — Вероніка розсміялася.