Розділ 39

Мілана дивилася на своє відображення в дзеркалі на повний зріст, розташованому біля вікна її кімнати, і все намагалася розглянути зміни, які з нею сталися, але вони були незримі для звичайного погляду. Мілана усміхнулася. Ні! Якщо придивитися, дещо таки можна було помітити: усмішка її потепліла, в очах виблискував легкий вогник щирості, рухи стали м'якшими, а думки мудрішими. Все в ній зазнало змін: і зовнішність, і непростий характер. І завдяки кому? Дивачці з Угорщини, першому ворогові її класу й першому конкуренту, а ще, і то найбільше, тихому та непримітному синові священика, церкву якого вона навіть не відвідувала

— Боже! Як все змінилося за минулий навчальний рік, — промовила своєму відображенню Мілана. — Ти віриш у це, дівчинко?

— Здається, ти поїдеш без нас, — на порозі з'явилася матір, одягнена у розкішний стильний костюм.

— Чому? — Мілана найбільше боялася, що у батька знайдуться справи важливіші за її випускний.

— Бо за тобою приїхали, — відповіла матір. — Хто він?

Мілана виглянула у вікно і усміхнулася сама собі:

— Антон — мій хлопець.

— Це я вже зрозуміла. Хто він, Міло? Чий син? — продовжувала розпитувати матір.

— Син нашого священика, — усмішка Мілани стала ще ширшою. — Син священика. Так-так!

— Але...

— Зустрінемося в школі, мамо. Я тебе люблю, — Мілана взяла свою сумочку і попрямувала до дверей.

— Ось, це подарунок від нас з татом, — матір простягнула їй конверт і пропустила в коридор.

— Дякую, — Мілана запхнула конверт в сумочку. — Знаю, ти не схвалюєш такий стиль поведінки, але я так втомилася бути крижаною принцесою. Я хочу бути як всі: веселою, життєрадісною, щасливою і перестати контролювати увесь світ. Дозволь мені побути такою хоч трохи.

Мілана вичікувально подивилася на неї.

Жінка кілька секунд стояла нерухомо, а потім усміхнулася:

— Радій! Сьогодні твій день і твій вечір.

Мілана кивнула, самими вустами прошепотівши подяку, і полетіла до автомобілю, котрий очікував біля воріт.

Тим автомобілем виявився Мерседес, на задньому сидінні котрого сидів Антон.

— Привіт! Виглядаєш просто неймовірно, — втягуючи в себе повітря, прошепотів він.

— Дякую, ти теж нічого, — Мілана сіла поруч з ним, оглядаючи салон. — Чия це ідея?

— Автомобіль для нас орендував батько Ігоря. Ми, і він з Інною, з'явимося у школи дуже ефектно, — реготнув Антон. — Їдемо за Ігорем та Інною. Вони у неї.

Мілана нічого не відповіла, тільки міцніше стиснула його руку: окрилена й неймовірно щаслива.

— Потрібно буде подякувати твоєму батьку, — Інна потягнулася до Ігоря, цілуючи його в щоку. — А поки дякую тобі.

Він усміхнувся:

— Слухай, у мене є одна ідея, але не знаю, як ти на неї відреагуєш. Давай домовимося, якщо тобі не сподобається, ти просто скажеш ні і все. Не будемо сваритися. Я без жодного злого наміру. Гаразд?

Інна примружила очі:

— Що ти придумав?

Ігор порився у внутрішній кишені свого піджака і витягнув блискучий сріблястий ключик.

— Що це? — Інна здивовано подивилася на мініатюрну штучку. — Ключ від твого серця?

— І від нього теж. Це ключ від номеру в готелі.

— Як тобі вдалося? — очі Інни розширилися.

— Батько вирішив віддати мені кишенькові гроші за всі роки в один день. Сума вийшла цілком пристойною, — Ігор усміхнувся. — Хвилюватися нема про що. Номер знятий лише на кілька годин.

— Ігоре? — Інна стримано дивилася на нього.

— Ні і закрили тему. Пам'ятаєш?

Інна визирнула у вікно, помічаючи біля воріт білий Мерседес:

— Здається, це за нами.

— Так. Ходімо, — Ігор сховав ключ назад в кишеню, наче нічого й не сталося.

У передпокої Інна зупинила його і поклала долоню на його плече, ніжно дивлячись в очі:

— Зникнемо після другого танцю.

В ту мить блиснув спалах і на порозі вітальні з'явилася мама Інни з цифровим фотоапаратом в руці:

— Якою красивою вийшла фотографія. Ви чарівні!

Ігор та Інна одночасно почервоніли, гадаючи, чи почула вона слова дочки. Але жінка поводилася цілком звичним чином й вони одночасно видихнули.

— Мамо, чекаю вас об одинадцятій в школі.

— Ми вже починаємо одягатися, — жінка махнула їм рукою.

— Не забудь цю штуку, — Інна кивнула на фотоапарат і зачинила за собою двері.

— Бажаю, аби твій випускний пройшов незабутньо і залишив по собі тільки яскраві приємні спогади, — почувся голос Дениса з динаміка телефону.

— І твій нехай ніколи не зітреться з пам'яті, — усміхнулася Вероніка, роздивляючись себе в дзеркалі. Майстер в салоні красиво уклала її волосся, підрівнявши кінчики і сховавши стрижене місце на потилиці.
— Яка в тебе сукня? — поцікавився Денис.

— Блакитна зі сріблястим корсажем. Непогана, думаю, — відповіла Вероніка, надягаючи сережки.

— Непогана? Ти маєш говорити — найкрасивіша, — розсміявся Денис.

— Навіть незвично, що наші випускні збіглися, — Вероніка замовкла, а потім продовжила. — Сьогодні ти мав би святкувати випускний з нами.

— Але тоді все б склалося зовсім інакше. Не думаю, що ти хотіла б інакше, — в голосі Дениса ковзнув смуток.

— З ким би я не була, ти завжди будеш займати особливе місце в моєму серці, — щиро відповіла вона знаючи, що сенс її слів Денис зрозуміє якнайкраще.

— І ти назавжди залишишся для мене важливою і дорогою, — Денис гмикнув. — Не час киснути, Ніко. Погуляй на славу. Мені теж вже потрібно виходити.

— Ти йдеш з дівчиною? Вона таки з'явилася? — влаштувала жартівливий допит Вероніка.

— Скажімо так, я йду не один, — гмикнув Денис. — Пізніше все розповім. Бувай, цілую в щічку.

— Бувай, — Вероніка завершила виклик і піднялася з-за туалетного столика в кімнаті батьків.

— Ти така красива! — констатував Міхай, з'явившись на порозі спальні. — А твій принц вже чекає біля воріт нашого замку.