Розділ 38

Дні мчали з такою швидкістю, що одинадцятикласники не встигали за ними. Позаду залишилися квітень та травень, настав час випускних іспитів. Час хвилювань, тривог і цілого океану втрачених нервових клітин. Проте випускники вирішили, що пройдуть їх з гідністю.

На Максима та Мілану лягли турботи про випускний вечір, випускні альбоми, які з осені так і не були закінчені, а також про безліч інших дрібних деталей. Антон, Вероніка і Юля занурилися в останні номери газети, в яких вирішили написати напутні слова для учнів, котрі свої випускні ще лишень очікували.

Сюрпризом, але досить приємним для вчительського комітету, стало те, що свій випускний вечір паралельні класи вирішили провести разом, об'єднавшись. Мілана і Максим так само були зобов'язані підшукати ресторан для святкування, яке мало відбутися після церемонії в школі. До того ж від іспитів тих двох ніхто не звільняв.

Загалом справ було багато у кожного випускника, котрий прагнув залишити щось важливе після себе в рідній школі.

Шкільному комітету і редакції газети було доручено підготувати своєрідну дошку пошани, а Марині Власовій, штатному фотографу, ще й змонтувати короткометражку про перемоги та досягнення випускників.

Під час підготовки до іспитів компанія друзів і парочки закоханих майже не бачилися, перетинаючись тільки на консультаціях по екзаменаційним предметам. Низка іспитів співпала з чередою затяжних дощів раннього літа і дівчата всерйоз занепокоїлися, бажаючи, аби дощі припинилися до дня випускного.

Вероніка з Максимом зустрілися в день першого іспиту, коли він вийшов з кабінету і з усмішкою крокував по коридору.

Тремтячи всім тілом і притискаючи до грудей свої замітки, Вероніка кинулася до нього:

— Ну як?

— Дуже добре, — усміхнувся Максим, легко цілуючи її в чоло.

— Я не здам. Боже мій! Я його не здам, — прошепотіла вона, озираючись на всі боки.

— У тебе буде відмінно. Я бачу. Я провидець, — Максим легенько стиснув її плечі й струсонув.

— А що ще ти бачиш? — змучено усміхнулася Вероніка.

— Наш випускний і він буде незабутнім, — підморгнув Максим. — А тепер іди і порви екзаменаційну комісію.

Чи то Максим і справді був провидцем, чи то майстерним маніпулятором, в хорошому сенсі слова звісно, але хвилювання пішло і Вероніка дійсно зібравшись, відповіла на свій білет та навіть на декілька додаткових запитань від комісії. З заповітною відміткою вона випурхнула з кабінету і полетіла обніматися з дівчатами: Інною та Поліною.

Вони не звернули уваги на Мілану та Антона, котрі якраз прослизнули в натовп учнів. Вона непомітно поправила свою сукенку і підморгнула Антону.

Він схилився до її вуха, пригладжуючи волосся, і прошепотів:

— Бог нас за це покарає.

— Але не в цьому житті, — усміхнулася Мілана. — І хіба за таке ти не згоден потім потерпіти?

Милуючись проникливим поглядом, Антон мовчки кивнув й пригорнув її до себе.

У перервах між іспитами редакція видала свій останній номер газети, побудований на подяках педагогічному колективу та адміністрації школи, гумористичних порадах молодшим друзям, а також серйозних напуттях, заснованих на власному досвіді випускників. Газета рясніла безліччю тематичних фотографій і картинок, над якими попрацювала Марина.

Після на суд школи була надана і дошка пошани — величезний стенд, прикрашений фотографіями з життя одинадцятикласників: вибори в шкільний комітет, малюнки Ніки до свят, перша дискотека і костюмований новорічний бал. Перлиною досягнень, звичайно ж, був матч за першість області та тріумфальний слем данк Максима. Фотографії були підписані дуже спритними, і здебільшого з почуттям гумору, коментарями від шкільного комітету.

Сподобалося абсолютно всім.

Вероніка й сама не зрозуміла, коли пробігли дні і іспити залишилися позаду. За цей час вона встигала тільки повторювати пройдений матеріал, щось їсти і трохи спати. Все ніби заволік легкий туман, роблячи приємно розмитим і навіть якимось далеким.

З не меншим хвилюванням прийшла пора вибирати сукню на випускний, зачіску і манікюр. Вероніка чекала того моменту, але разом з тим і боялася його. Дуже хотілося стати для Максима найкрасивішою та найбажанішою. Бо ж у останньому вона чомусь досі сумнівалася.

У Максима голова в той час була зайнята зовсім іншим. У них ніяк не виходило домовитися з адміністрацією ресторану, який так сподобався випускникам. На жаль, банкетний зал був зайнятий на два тижні вперед і нічого змінити було не можна.

Мілана нервувала і ледь не плакала від розпачу, Максим перебрав в голові всі можливі варіанти, але розумів, що цей ресторан дійсно саме те, що їм потрібно.

— В мене ідея! — Мілана раптом схопилася на ноги й усміхнулася Максиму.

— Ти вже мене лякаєш. Викладай! — насторожився він.

Замість відповіді Мілана потягнулася до свого телефону:

— Алло, привіт. Татку, чи може твоя єдина і улюблена дочка попросити про дещо?

Максим здивовано зігнув брови й прислухався до розмови. Так, у колишнього кандидата в мери міста були свої переваги, непідвладні простим випускникам.

— Ресторан «На пагорбі». Так, той, що ще й готель, — Мілана глянула на п'ятиповерхову будівлю, перед якою вони якраз стояли. — Добре. Дякую, татку. Я чекаю.

Максим запитально хитнув головою:

— Ну що?

— Він не послав мене і навіть запитав, як називається ресторан. Це вже супер круто, — стиснула плечима Мілана.

— Уявляю, — Максим кивнув. — Може, сядемо поки?

Мілана глянула на лавочки, розташовані уздовж липової алеї, котра вела до ресторану:

— Давай!

— Як з альбомами? — Максим зручніше прихилився до спинки лавки.

— Вибрала нам однакові. Сині з блідо-блакитними аркушами всередині і сріблястими написами. Вони вражаючі, — відповіла Мілана, дістаючи з сумочки сонцезахисні окуляри.

— Коли будуть?

— Післязавтра заберемо з Антоном, а вручати будемо разом з дипломом. Ти як думаєш?