Розділ 34

Ігор нервував і навіть долоні його спітніли від хвилювання. Він дивився на скутий тонкою кіркою льоду ставок, згадуючи, як влітку в ньому плескалися качки і пара білих лебедів.

— Привіт, синку, — за спиною пролунав голос його батька: і знайомий, і чужий одночасно.

Ігор зусиллям волі змусив себе повернутися і поглянути батькові у вічі.

— Я радий. Вдячний, що ти все-таки погодився прийти.

Ігор ковзнув поглядом по батькові, а потім подивився на маленьке диво в рожевому пальтечку з білим хутряним коміром. Її оченята допитливо дивилися на нього. Клубок застряг в горлі і Ігор не зміг вимовити й слова у відповідь.

— Я наполягав на нашій зустрічі не тому, що хочу отримати твоє прощення. На це навіть не розраховую. Я хотів познайомити тебе з деким. На відміну від мене, вона ні в чому перед тобою не винна, — голос Васильєва-старшого здригнувся. — Це Саша. Їй чотири і вона не могла дочекатися цієї зустрічі.

Ігор не міг відірвати погляд від маленького личка з зеленувато-карими очима, такими схожими на його власні.

Дівчинка наблизилася до нього і з цікавістю взялася вивчати, дивлячись знизу вгору.

Ігор присів навпочіпки навпроти неї і усміхнувся:

— Привіт!

Вона сором’язливо захихотіла, а наступної миті обвила його шию маленькими рученятами. Нічого подібного Ігор ніколи не відчував. Його захлеснула хвиля дивної трепетної ніжності. У той момент він вже знав, що любить молодшу сестричку і ніколи нікому не дасть її в образу. Вона частинка нього самого і того не можна змінити.

Подивившись на батька, Ігор усміхнувся йому і міцніше обійняв сестру, піднімаючи на руки.

— Ти тепер будеш грати зі мною? — наївно запитала вона.

— Обіцяю. Завжди, — з найсерйознішим виглядом відповів Ігор.

— Пішли, поїмо піци. Я знаю місце, де її готують краще за всіх в місті, — Васильєв-старший поклав долоню Ігорю на плече. — Мені так багато треба тобі розповісти, синку.

Всі заготовлені заздалегідь фрази, всі образи раптово відступили і Ігор не струсив його руку. Натомість він відповів:

— Мені теж, тату.

Антон переступив поріг будинку Чернявських і озирнувся навкруги.

— Обійдемося без банальщини, окей? Так, крутий будиночок. Я знаю, — заторохтіла Мілана.

— Я взагалі-то не про це, — усміхнувся Антон. — Хотів запитати, що скаже твій батько, побачивши мене тут.

— О! — Мілана зніяковіло стиснула вуста. — Його нема в місті. Будеш чай, гарячий шоколад чи сік?

— Поїхав у справах? — Антон розуміюче кивнув. — Сік, якщо можна.

— Ні! — Мілана розсміялася, потягнувши його на кухню. — У них з мамою, типу другий медовий місяць. Відроджують любов і все таке, десь в Таїланді. Він перед нею надто завинив і врешті те усвідомив.

— Овва! — Антон усміхнувся. — І таке трапляється.

— Мені ця перспектива і подобається, і разом з тим не дуже. Мало, що з цього вийде, — Мілана відчинила величезний холодильник і взявши глечик з соком, поставила його на мармурову стільницю. — Може перекусиш чогось?

— Спасибі, але ні. То ти вдома одна? — Антон перехопив її долоню і потягнув Мілану ближче, саджаючи собі на коліна.

— Навіть не розраховуй, — розсміялася Мілана. — За мною приглядає Галя. Вона доброї душі людина, але то якщо її не злити.

— Ясно. А я тут вже нафантазував собі, — Антон театрально прикрив очі.

— Що, правда? — Мілана обвила його шию руками.

Антон зірвав з її вуст короткий поцілунок:

— А ти як думаєш?

— Ти не такий, — серйозно відповіла вона.

— У тихому болоті... Чула таке, моя хороша? — примружив погляд Антон.

Кілька секунд Мілана дивилася на нього, ніби зважуючи всі «за» і «проти», а потім раптом промовила:

— Я згодна.

У відповідь Антон лише розгублено кліпнув довгими віями, не вірячи, що його жарт отримав такий поворот.

Нарешті  зимові канікули завершилися і учні знову повернулися до уроків.

У перший же навчальний день Вероніка вирушила на пошуки Максима і знайшла його досить швидко. Ткаченко роздавав розпорядження в редакції для Мілани, Антона і Юлі. Вони щось старанно записували у своїх записниках і вигляд всі мали вельми серйозний.

Вероніка навмисне голосно грюкнула дверима і підійшла впритул до Максима, зберігаючи незворушний вигляд:

— Збори? А мені чому не сказали?

— Ти ж тут. Яка різниця, — відмахнувся Максим. Виглядав він вкрай байдужим.

— Така ж як та, що дуже зручно вимкнути телефон, образившись на весь світ? — Вероніка була налаштована більш аніж рішуче.

Антон і Мілана здивовано перезирнулися.

— Як та, коли кидаються на шию колишньому, не звертаючи уваги на нинішнього, котрий стоїть поруч, — відрізав Максим.

— Я не кидалася Денису на шию, — Вероніка стиснула кулаки.

— О, ми вже переходимо на особистості? — цинічно усміхнувся Максим.

Антон і Мілана безшумно рушили до дверей редакторської, потягнувши за собою злякану Юлю.

— Ткаченко — ти ідіот і сарказм твій тут ніяким боком недоречний, — гаркнула Вероніка, підступаючи до нього ще ближче.

— Звичайно ідіот! Тому що повівся на твою солодку брехню про почуття, яких немає! —  закричав Максим.

Так він кричав вперше і трійця друзів злякано завмерла на порозі редакторської.

— Ти не маєш права мене ображати! — у відповідь закричала Вероніка.

— А ти маєш право ображати мене? — Максим затремтів від гніву. — Топтати в бруд мої почуття? Виставляти мене своєю іграшкою, яка при першій же можливості полетить в кошик для сміття? Робити з мене слухняну маріонетку? Цього не буде, Ніко! Не зі мною. Для таких цілей шукай собі іншого.

— Ти що не тямиш? То ти ще й сліпий, Максиме.

— Обережніше! Ніхто в школі ніколи не смів говорити зі мною в такому тоні, — вуста Ткаченко зімкнулися в тонку жорстку лінію, а під шкірою заходили жовна.

Мілана, Антон та Юля завбачливо кинулися геть, прикриваючи за собою двері.