Розділ 33

Друзі розійшлися десь через годину. Ігор та Інна вирушили на Площу Фонтанів, у Мілани та Антона було заплановано продовження вечора, Артур пішов проводжати додому Марину, а Ілля запропонував Поліні повештатися святковим містом.

— Сподіваюся, ти залишаєшся, щоб допомогти їй прибрати, — Мілана застережливо зиркнула на Ткаченко.

— А якщо ні? — він грайливо вигнув брову.

— Макс, будь розсудливим, це ж Ніка, — Мілана стиснула рукав його джемпера і поспішила до Вероніки, котра проводжала гостей біля вхідних дверей.

— Пробач, що не прибрали. Може ми все ж залишимося? — вкотре повторила Інна.

— В жодному разі! Потім заберете свій посуд, — відмахнулася Вероніка. — Чергове спасибі, в черговий раз.

— Було весело, — підійшовши, Мілана швидко чмокнула її в щоку. — Бувай.

Коли Вероніка врешті зачинила двері, погляд її зачепився за Максима, котрий стояв біля вікна.

— Коли повернуться батьки? — поцікавився він.

— Не знаю. Вони поїхали майже о десятій, — знизала плечима Вероніка.

— Тоді ми маємо поквапитися, — гмикнув Максим.

— Ти про що? — насторожилася вона.

— Про гору посуду. А ти про що подумала? — Максим розсміявся.

— Про посуд, звичайно, — Вероніка густо почервоніла і взялася збирати зі столу тарілки. — Можна запитати?

— Звичайно, — він забрав з її рук тарілки. — Я сам.

— Чому ти... Як давно, ну, ти зрозумів, — Вероніка відвернула голову до вікна.

— З тієї миті, як побачив тебе на автобусному вокзалі після від'їзду Крилова, — Максим відклав тарілки і взяв її руки в свої. — Але насправді це сталося набагато раніше. Я навіть не знаю, в який саме момент. Я просто усвідомив, що подобаєшся мені. Хіба ти нічого не помічала?

Вероніка схилилася до його плеча:

— Я навіть мріяти не могла. Але чому тільки зараз?

— Тобі потрібен був час: охолонути до Крилова, зрозуміти, що відчуваєш до мене і чи відчуваєш взагалі. Все просто, так? — Максим поклав підборіддя їй на маківку.

— А Ліза Янченко? — обережно запитала Вероніка.

— Ніко, я тут, а не у Лізи Янченко. Роби висновки.

— Якщо пам'ятаєш, у мене таке вже було. Не дуже хочеться повторювати, — нервово всміхнулася вона.

— Я не зіштовхую чолом двох дівчат, яким симпатичний. Вирішую такі питання самостійно.

Вероніка підняла голову і квапливо відшукавши його вуста, забулася в поцілунку. Сама не помічала, як робила його все більш вимогливим. Максим м'яко відсторонив її від себе і усміхнувся.

— Пробач, я просто... Шампанське вдарило в голову. Я ж не п'ю, — Вероніка доклала долоню до рота і захихотіла. — Погано себе контролюю тепер.

— Обережніше! Ти дуже ризикуєш, тому що я теж, — відповів Максим.

Мить вони дивилися одне на одного, а потім відновили свій поцілунок.

— Максиме, — Вероніка неохоче спробувала зупинити його, відчувши, як прохолодні пальці торкаються її оголеної спини під светром.

— Все в порядку, — уривчасто дихаючи, заспокоїв її Максим. — Не бійся. Я нічого не зроблю. Нічого, до чого ти поки не готова.

Вероніка міцніше притулилася до його грудей і закрила очі, вирівнюючи збите дихання.

Настало Різдво — свято одвічної надії та віри в дива. Найтепліше родинне свято, однаково любиме як дорослими так і дітьми.

Після сніданку, коли Олена почала готуватися до святкового обіду, на який були запрошені її сестри з сусіднього міста, Вероніка відпросилася погуляти на Площі Фонтанів. Олена з усмішкою відпустила її, попросивши не затримуватися. Вероніка випурхнула з дому, навіть забувши в передпокої телефон, і, натхненна, поспішила на побачення з Максимом.

Буквально через десять хвилин у двері подзвонили і, відкривши, Олена побачила Мілану.

— Міланко, який сюрприз, — Олена усміхнулася. — А Ніка нещодавно пішла.

— І забула телефон. Дуже доречно, — Мілана виглядала розгубленою.

— О! Ти права, — Олена побачила на взуттєвій тумбі телефон.

— Куди вона пішла, ви не в курсі? — Мілана спробувала приклеїти на обличчя одну зі своїх фальшивих усмішок.

— Здається, на Площу Фонтанів. А що трапилось? — здивувалася Олена.

— Нічого. Все окей, — Мілана вже поспішала до хвіртки. — Дякую і бувайте.

Олена кивнула і зачинила вхідні двері, повертаючись до своїх справ.

Мілана набрала на телефоні номер Антона:

— Її нема вдома. Мама сказала, пішла на Площу. А ви де?

— О, ми гуляємо. На Площі. Приходь, сонце моє, — награно розсміявся в динамік Антон.

— Прокляття! — вилаявшись, Мілана звершила виклик і почала шукати в телефонній книзі номер Ткаченко. — Як же все вдало склалося!

Вероніка з усмішкою підійшла до Максима, підставляючи щоку для поцілунку. Він, сміючись торкнувся її щоки, а потім поцілував в шию, ніжно провівши кінчиком язика по гарячій шкірі. Вероніка геть зніяковіла, обвиваючи його шию руками і притискаючись до його щоки своєю. В наступну мить вона, немов паралізована, втупилася кудись за спину Максима.

— Ніко? — Максим озирнувся, зустрічаючись з пронизливим поглядом блакитних очей Дениса.

Поруч з ним розгублено кліпав віями Антон.

— Привіт, Ніко, — врешті мовив Денис.

Вероніка розгублено ковтнула і несвідомо відсахнулася від Максима:

— Денис?

— Так ось про що намагається майже годину мовчати Тоха. Несподівано, — промовив Крилов. — А може й ні.

Максим, зберігаючи крижане мовчання, спостерігав за Веронікою. У його голові моментально дозріли два варіанти розв'язки ситуації, що склалася, але він чекав, як же вчинить вона.

— Я... Ми... Як ти тут опинився? — Вероніка дивилася на Крилова так, немов в цілому світі вони були лише вдвох.

Її рука вислизнула з руки Максима і те стало для нього знаком.

— З приїздом, — Ткаченко підняв воріт куртки і не чекаючи відповіді, попрямував до свого мотоцикла.

Вероніка була занадто приголомшена появою Дениса, аби озирнутися і помітити те.