Солодкі 16

Розділ 32

Новина поширилася по школі блискавично.

Охоронець почув крики і помітив безліч миготливих аварійних фар автомобілів, котрі зупинилися біля школи. Чуючи недобре, він вибіг на ганок. Там його знайшла Інна, що якраз розшукувала всюди Вероніку. Вона теж побачила стовпотворіння на пішохідному переході і почула крики людей. Десь віддалено долинав звук сирени швидкої допомоги. У животі все перевернулося і Інна кинулась шкільною алеєю до воріт школи. За нею швидким кроком прямував Максим. Ігор ледве встигав за ними.

Інна зупинилася на тротуарі і спробувала розгледіти те, що сталося:

— Максиме!

Він схопив її за руку, відтягуючи від пішохідного переходу. В очі враз впав чорний рюкзак Вероніки, котрий валявся на білій смузі. Горло стиснув спазм і Ткаченко лише жадібно хапнув ротом повітря.

— Пропустіть! Це наша однокласниця, наша подруга, — Інна зірвала з голови капелюха і підібравши поділ сукні, кинулася в гущу людей.

В ту мить якраз з'явилися лікарі швидкої допомоги і оточили лежачу на асфальті Вероніку. Інна стиснула кулаки, не відчуваючи, як по щоках біжать сльози.

— Треба телефонувати її батькам, — ледь чутно промовив Максим.

 

То була найдовша ніч у житті Максима Ткаченко. Він метався на ліжку, сідав за комп'ютер, виходив на балкон, хаотично водив пальцем по контакту Вероніки в своєму телефоні знаючи, що йому ніхто не відповість.

Максим перемотував в голові картину вечора і не міг зрозуміти, як і коли те сталося. Чому вона пішла з балу, не сказавши нікому ні слова? Чому він не запропонував провести її? Невже помилився і вона не хотіла того?

Максим куйовдив волосся, стискав кулаки і судомно ковтав клубок, що утворився в горлі, але той не зникав, заважаючи нормально дихати.

Перед очима все ще стояла картинка з лежачим на пішохідному переході рюкзаком.

Максим глянув на годинник, була вже без чверті п'ята ранку. Ще година. Якась година і можна буде поїхати в лікарню, дізнатися, що там. Він присів на широке підвіконня і повернув голову до сонного містечка. У тій позі, жодного разу не ворухнувшись, провів останню годину і коли годинник показав шосту ранку, вже натягав куртку.

— Ти їдеш в лікарню? — на порозі кімнати показалася стривожена матір.

— Більше не можу чекати, — чесно відповів він.

— Синку, — гірко мовила вона. — Будь обережний.

Максим вискочив на вулицю і побіг на маршрутну зупинку.

Доля чогось вирішила з ним жорстоко пожартувати. Він пам'ятав з яким жахом та болем поспішала в лікарню Вероніка до Дениса після пожежі. Тепер на місці Дениса була Вероніка, а на місці Вероніки був він сам: такий же переляканий, схвильований і переповнений болем до країв.

 

Біла палата сліпила очі, але незабаром почали вимальовуватися контури дверей, стільця біля кушетки, а потім над нею з'явилося опухле від сліз обличчя Олени.

— Мам? — говорити було важко. Слова просто не слухалися і злітали з вуст абсолютно понівеченими. — Мамо?

— Я тут, моє янголя. Мама поруч, — прошепотіла Олена, цілуючи її чоло, тим самим скроплюючи його сльозами.

— Що я тут роблю? — Вероніка ковтнула, відчуваючи в роті гіркоту. Язик опух і болів, а на зубах відчувався якийсь пісок.

 — Тебе вдарила автівка. Цього виродка зафіксувала камера на воротах школи і його впіймали годину тому. Він намагався втекти, — Олена замовкла, розуміючи, що те все Вероніці не потрібно. — Як ти себе почуваєш?

— Погано. Мене нудить і в роті щось незрозуміле, — мовила Вероніка.

— Ти прокусила собі язик при падінні, — зовсім тихо пояснила Олена.

— А що ще? — Вероніка глянула на неї серйозно і навіть жорстко.

— Зламані два ребра і права рука. Все до весілля заживе. Головне, що ти… — Олена опустила голову до її рук і поцілувала збиті в кров долоні.

На порозі з'явилася миловидна медсестра:

— А ось і перший відвідувач. Він дуже хоче знати, як наша Ніка.

Олена здивовано глянула на дочку і попрямувала до дверей палати:

— Хто це може бути так рано? Хочеш побачити?

Вероніка байдуже знизала плечима. Вона спробувала обмацати пов'язку на лобі і правій щоці, але опустила подряпану руку назад на кушетку. Здавалося, що все не правда. Вона просто бачить поганий сон і зараз прокинеться в своїй кімнатці та усміхнеться буйній фантазії. Кілька разів Вероніка міцно заплющила очі, але, відкриваючи їх, бачила все ту ж картину: білі стіни палати, запах ліків, що бив в ніс, і клаптик похмурого сірого неба за вікном.

Незабаром повернулася Олена і розповіла, що приходив якийсь однокласник і питав як вона. Виглядав схвильовано і дуже сумно. Вона розповіла, що стан Вероніки стабілізувався і юнак, подякувавши, пішов.

— Як він виглядав? — Вероніка все ще розсіяно дивилася у вікно.

— Високий, русявий, великі лялькові очі і серйозний вираз обличчя, — знизала плечима Олена. — Він не назвався.

— Максим, — ледь чутно відповіла Вероніка. — То був Максим, мамо.

 

На новорічні свята Вероніку виписали додому. Після них батьки мали привезти її на плановий огляд, але в цілому стан був задовільний.

У школі настали зимові канікули і учні посилено готувалися до свят. Хтось їхав до родичів, хтось чекав гостей у себе, хтось взагалі не збирався відзначати і планував гарненько відіспатися.

Вероніку відвідував весь одинадцятий А і знайомі учні з інших класів. Максим прийшов з Інною та Артуром. Всі розважали постраждалу як могли, розповідали, де відзначатимуть Новий рік, і що неодмінно ще прийдуть до неї.

Інна, Мілана та Поліна приходили кожен день, а тридцять першого з ранку Вероніка відправила їх додому через десять хвилин після приходу, стверджуючи, що у них є справи важливіші, аніж переказування їй чергових пліток. Дівчата розцілували її та пішли.

Вероніка знала, що батьки були запрошені зустрічати Новий рік разом з колегами батька ще місяць тому, а тепер, через неї, мусили скасувати плани. Відчуваючи себе гірше нікуди, Вероніка вирішила вмовити їх піти, але ні Олена, ні Міхай і слухати не хотіли.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше