Розділ 29

День супер-гри настав і настав він якось зовсім несподівано для випускних класів, котрі й формували шкільну збірну «Воронів».

Внутрішні образи й розбіжності на час були забуті як серед хлопчаків, так і серед дівчат. Тепер їх всіх об'єднувало одне — перемога рідної команди. Все інше відсунулося на задній план, принаймні той на короткий час.

Гра була запланована на десяту годину ранку, але команда з сусіднього міста приїхала на півгодини раніше. Червоний автобус заїхав на шкільний паркувальний майданчик і через декілька хвилин з нього почали виходити гравці, а з ними ще кілька дівчат і хлопців в якості вболівальників.

Першими їх помітила з вікна кабінету фізики Поліна. Вона й оголосила про те одинадцятому А.

— Ти не підеш їх зустрічати? — поцікавився Ілля у Мілани.

— Там є Максим: і як капітан команди, і як президент шкільного комітету, — відмахнулася Мілана.

— Піди, зачаруй їх усіх, засліпи красою, аби вони зіграти не змогли, — гмикнув Сергій Паламарчук.

— Радій, що тебе Андрій не чує, бо без щелепи залишишся. Хлопці з Б гарячі і я знаю, про що кажу, — заусміхалася Поліна. — Хоча й приїжджі симпатичні такі.

— Радій, що тебе не чує Артур, — парирував Сергій Паламарчук.

Клас зареготав.

— Я вільна дівчина і з Артуром не зустрічаюся. Ми просто разом проводимо час.

— І смокчемося в туалеті, — підкинув похмуро Ілля.

— Стули пельку, Карповичу. Заздриш? — скорчила гримасу Поліна.

— Шкода хлопця: чесно і щиро, — Ілля вичікувально глянув на неї, бажаючи продовжити перепалку.

У Мілани задзеленчав телефон і вона відійшла до дверей:

— Що? Гаразд. Йду.

— Ти куди? — поцікавився Ігор.

— Макс телефонував. Йду зустрічати гостей. Ніко, бери фарби і бігом в спортзал.  Починай, — діловито розпорядилася Чернявська. — Хлопці, ви теж в спортзал. Ігоре, ти там за старшого. Антон? — Мілана почервоніла, але миттєво опанувала себе.— Повідом народ.

— Я йому допоможу, — відізвалася Юля.

Мілана байдуже кивнула і поспішила з класу, поправляючи і без того ідеально укладене волосся.

Вероніка не бачила, як пройшло привітання, але знала, що Марина Власова — шкільний фотограф — збереже ті миті на своїх світлинах, так-що можна буде все подивитися пізніше.

Коли Вероніка прийшла в спортзал, там вже зібралися молодші класи, вичікувально дивлячись на неї.

— Ви що — всі? — запитала спантеличено.

Діти закивали, усміхаючись своїми щирим усмішками.

— Ну що ж! Вперед! — Вероніка відкрила фарби і поманила пензликом перших бажаючих.

Робота горіла в неї в руках і незабаром по залу вже бігали десятки молодших школярів з розмальованими синьо-сріблястою смугою лівими щоками — кольорами їхньої баскетбольної команди.

— А мені можна ексклюзивний малюнок? — до Вероніки підійшла Інна. — Щось на кшталт: захисник «Воронів» найкрутіший і він мій.

Вероніка розсміялася:

— Я дещо придумала. Усім дівчатам баскетболістів окреслю смужки червоним сердечком. Ну як?

— Крутяк! Мені подобається. Малюй! — Інна підставила ліву щоку.

Незабаром до неї приєдналися й інші подружки гравців.

У залі помпезно з'явилася Ліза Янченко — фронтвумен шкільної танцювальної команди, одягнена в шовкові синьо-сріблясті шаровари, шифонову блузу і шовкову жилетку. Її довге чорне волосся було туго скручене у вузол на потилиці, а обличчя прикрашав східний макіяж. За нею йшли ще три дівчинки: дві з одинадцятого А і одна, як і Ліза, з одинадцятого Б.

Обдарувавши Вероніку холодним зневажливим поглядом, вона пройшла до вищого ряду трибун, відведеного для вчителів та шкільного коментатора, яким беззмінно виступав Антон. Там вже сиділа шкільний хореограф і щось жваво обговорювала з завучем з навчальної частини.

— Не звертай уваги, — підбадьорила її Інна. — Звичайна пустоголова лялька.

— Я так і роблю, — кивнула Вероніка.

— Ти взагалі як? Крилов більше не ввижається? — за її спиною виникла Мілана.

Вероніка простежила за Ткаченко і фізруком, котрі якраз ввійшли в заповнений спортзал, і негативно хитнула головою:

— Більше ні.

— От і славно. Я сподіваюся на неймовірну гру. А ви, дівчатка? — Мілана засміялася і потягла їх до одних з найкращих місць недалеко від коментаторського столика, де якраз перевіряв мікрофон Антон.

— Я зобов'язана зіпсувати твій ідеальний макіяж, — усміхнулася Вероніка. — Бачиш Інну? Ти повинна бути такою ж.

— Чому це? — скривилася Чернявська.

— Ти ж дівчина Андрія, він гравець команди, а всі дівчата гравців відзначені особливим знаком, — знизала плечима Вероніка.

— Але я староста, — спробувала ухилитися Мілана, краєм ока помічаючи погляд Майського, спрямований на неї. — А, втім, одне іншому не заважає.

Спрогнозувати підсумок тієї гри не міг ніхто і в ній дійсно було на що подивитися.  Обидві команди, безперечно, були дуже сильними, а їхні рухи — скоординованими і відшліфованими до найдрібніших деталей. Здавалося, кожна команда грає як один цілісний механізм. Рахунок стрибав з балу на бал, так само стрибали і серця вболівальників. Виски, шум і кричалки, котрими засипали «своїх», радували не менш, аніж забитий в кошик супернику гол.

Танець-привітання Лізи Янченко та її команди справив фурор і ще кілька хвилин всі не могли відірвати погляд від грального майданчику, хоча дівчата, як справжні наяди*, вже зникли з очей.

Вероніка навіть відчула укол заздрості: їй би теж хотілося танцювати ось так, отримуючи натомість захоплені погляди всіх хлопчаків школи. А потім стало вже не до жартів. Вона зловила себе на думці, що зовсім не бачить як грають хлопці. Всі, крім одного. Її погляд був прикутий лише до капітана «Воронів». Почервонівши до коренів волосся, Вероніка подивилася на Інну й Мілану, але дівчата були захоплені грою і не звертали на неї ніякої уваги.

Поки приголомшена Вероніка намагалася зрозуміти, що з нею відбувається, в залі пролунав захоплений крик Майського: