За вікнами актового залу вже стемніло, а розходитися нікому не хотілося. Старшокласники тільки увійшли у смак, відчувши, як добре відпочивати всім разом, вперше за довгий час не намагаючись лідирувати та бути кращими. Танці чергувалися з молодіжними іграми, на задніх рядах і в коридорі з'явилися парочки, котрі вирішили, що прийшов час для ще більш приємних занять, аніж танці.
Коли зі школи пішли восьмикласники, дискотека набрала зовсім несподіваних обертів.
Андрій в чергове запросив Вероніку танцювати, але від нього вже тхнуло пивом. Відмовившись, Вероніка пішла шукати Мілану, але на свій подив знайшла Поліну, котра сиділа на колінах у Артура, цілуючи його.
— Боже мій! Зовсім з глузду з'їхала, — Вероніка театрально прикрила очі долонею і попрямувала зі сцени, ледь не впавши на танцюючих повільний танець Ігоря та Інну.
Пробурмотівши квапливі вибачення, Вероніка пішла в протилежний кінець залу і здивувалася ще більше. Там зібралася купка учнів, в центрі котрої сиділа Мілана й розкручувала пляшку з-під пива. Вероніка не могла вимовити ні слова, шоковано дивлячись на те, що відбувається.
Мілана подула на горлечко пляшки, немов загадувала бажання, і грайливо усміхнувшись, крутонула її. Через кілька секунд обертання на підлозі пляшка зупинилася. Горлечко її вказувало на здивованого і навіть трохи почервонілого Майського.
Вероніка розгублено кліпнула віями і зробила крок вперед, аби уберегти подругу від необдуманих вчинків, але її лікоть перехопив Максим, вигулькнувши мовби нізвідки:
— Не треба.
Вероніка машинально скорилася і завмерла, не відриваючи погляду від того, що відбувається.
Мілана поманила Майського пальчиком, зовні залишаючись такою ж грайливою. Антон нахилився до неї, але так виявилося не дуже зручно і він посунувся ближче. Мілана, обпаливши його вуста гарячим подихом, припала до них своїми. Відпускаючи ситуацію і свій самоконтроль на тривалу прогулянку, Антон поклав долоню їй на потилицю, пригортаючи до себе і захопивши її вуста, поглибив поцілунок. Мілана обвила його шию рукою, другою відштовхнувши вже не потрібну пляшку в бік.
— Схоже, ці двоє в нашу гру більше не грають, — Ілля розсміявся і, підхопивши пляшку, піднявся на ноги. — Залишмо їх.
Інші пішли за ним, минаючи Вероніку й Максима.
— Нам теж слід перестати витріщатися, — Максим схилився до її вуха.
—Ти... Ти знаєш? — ледь чутно запитала Вероніка, дозволяючи йому відвести себе подалі від останнього ряду.
— Про що? Що ці двоє, як мінімум, подобаються одне одному? — Максим гмикнув. — Іноді я буваю занадто спостережливим.
— А у мене ж вони вічно під носом і я навіть не припускала подібного, — Вероніка похитала головою. — Максиме, я не про те взагалі. Ти знаєш, що хлопці дістали пиво?
— Знаю, — кивнув він. — Ще залишилася бійка.
— Яка бійка? — отетеріла Вероніка.
— Хороша дискотека тримається на чотирьох китах: власне, танцях, алкоголі, поцілунках і хорошій бійці. У нас все за планом, — продовжував усміхатися Ткаченко, але, помітивши її переляканий погляд, поспішив додати. — Ігор мав стежити за безпекою, але замість цього він стежить за деким іншим. Будемо закруглятися.
— Я прошу тебе. Варто пам'ятати про довіру директора, — Вероніка так і не усміхнулася у відповідь. — Господи, та вже майже восьма. Ми мали піти ще о шостій. Охоронець напише це в журналі.
— Не панікуй, не напише, — Максим піднявся на сцену і підійшов до музичної апаратури. Не звертаючи уваги на Артура з Поліною, він вимкнув музику і від'єднав колонки.
Тиша подіяла на старшокласників. Вони групками потяглися до виходу.
— А прибрати тут? — Вероніка озирнулась і помітила, що Мілани з Антоном теж ніде не було.
— Прибирання заплановано на завтра, але пляшки все-таки слід забрати. Хтозна, чи не вирішить завтра директор приїхати і перевірити, як проходить прибирання, — і він підняв з підлоги кілька порожніх пляшок з-під пива.
Вероніка зробила те ж саме:
— Де вони його дістали? Як їм його продали?
— Це ж не Угорщина, дівчинко, — підморгнув їй Ткаченко, ставлячи вікна на режим мінімального провітрювання.
— Я вже помітила, — Вероніка згребла інші пляшки. — Як ми їх винесемо?
— Покладемо твої підручники в мій рюкзак, а пляшки тобі в чемодан — в нього помістяться всі. Ти не проти? — Максим відкрив свій рюкзак.
— Куди мені подітися, — приречено зітхнула Вероніка.
Протягом хвилин п'яти Ткаченко говорив про щось з охоронцем, а потім вийшов на вулицю і підійшов до Вероніки, що чекала на спорожнілому шкільному дворі.
— Ну? — запитала вона з хвилюванням.
Максим закинув свій рюкзак на плече і взяв її чемоданчик:
— Він напише, що ми пішли о пів на сьому.
— Як тобі вдалося? — здивувалася Вероніка, слідуючи за ним до найближчої урни.
Максим не відповів. Викинувши пляшки, він простягнув їй чемоданчик.
— Гаразд. Всі вже розійшлися і я теж піду, — Вероніка взяла чемоданчик. — Мої речі повернеш?
— Ти підеш одна? — поцікавився він.
— Ну, так. Навряд чи я вже зумію відшукати Антона і навряд чи йому вже до мене, — Вероніка почервоніла.
— Не боїшся? — Максим вивчав її, немов картину в музеї, запам'ятовуючи кожну емоцію, котра відбивалася на симпатичному обличчі.
— Ну, як сказати? — Вероніка знизала плечима.
— Підвезти? — раптом запитав він.
— Мені вже незручно. Твій мотоцикл знає мене краще, аніж твою дівчину, — Вероніка навіть не зрозуміла, що сказала те вголос.
Максим усміхнувся, але якось по-іншому. Так він їй ще ніколи не усміхався і чомусь всередині все на мить завмерло. Вероніка злякано кліпнула віями, проганяючи неправильні відчуття — у неї є Денис! Ні, Дениса у неї більше нема, але є її любов до нього і ту любов слід берегти.
— Ні, я пройдуся, ще ж не так пізно.
— Окей! — байдуже кивнув Максим. — Завтра на прибирання можеш не приходити. Ти прибирала сьогодні.
Відредаговано: 18.09.2020