Розділ 25

На автовокзалі було багатолюдно і шумно, навіть незважаючи на те, що на вулиці лив холодний осінній дощ, а вітер шмагав мокрими гілками по довгастим вікнам будівлі.

Мілана весь час оберталася навкруги, вишукуючи поглядом Дениса.

— Не нервуй, вже нічого не зміниш, — зітхнув Ігор, поклавши долоню їй на плече.

Мілана перевела погляд на кузена, а потім обернулася до Антона, котрий сидів в залі очікування. Біля нього стояв Артур і намагався словесно підтримати, але Майський, надто заглиблений у свої думки, навіть не помічав його.

— Дуже шкода, що все закінчилося так, — зітхнула Інна.

— Агов! Ви чого? — в бесіду влився Максим, до того мовчки спостерігаючи за компанією. — Нічого ні для кого не закінчилося. Денис не захворів і не помер. Він просто переїжджає в інше місто. Там у нього з'являться нові захоплення й нові друзі. Ми ж завжди будемо пам'ятати про нього, вітати зі святами, просто цікавитися його успіхами і, може навіть час від часу приїжджати в гості. Життя не зупинилося!

Антон підняв на нього хворобливий погляд, а потім тихо відповів:

— Скажи це Ніці.

Максим ковтнув і на мить замовк, але одразу продовжив:

— Денису і так гірко, невже тужливі заплакані фізіономії піднімуть йому настрій? Майте совість врешті-решт!

— Макс має рацію, — погодилася Мілана. — Макс завжди має рацію.

— Можна до вас? — за спиною Мілани вигулькнула Поліна. Вона підійшла до компанії і виглядала сумною й блідою, а під очима її залягли тіні. — Останнім часом відносини наші були не найкращими, але не хочеться розходитися ворогами.

Мілана хотіла заперечити, але жорсткий погляд Ткаченко зупинив її.

Незабаром в залі очікування з'явився і сам Денис. Він був більш аніж здивований, побачивши друзів:

— Що ви тут робите?

— У нас не вийшло зробити для тебе прощальний вечір, але ми вирішили влаштувати прощальну годину, — з теплою усмішкою відповіла Мілана.

— Точніше прощальні півгодини, — поправив її Антон, надягаючи свої окуляри.

— Народ, спасибі, що прийшли сюди. Це... — Денис розчулено змовк.

— Ми вирішили подарувати тобі деякі дрібнички. На спомин, так би мовити, — Артур витягнув з кишені куртки невеликий блокнот. — Ми не дуже добре знайомі і шкода, що не встигли подружитися, але все ж…

— Думаю, все б вийшло, — усміхнувся Денис.

— Так я знаю. У цьому блокноті є пара-трійка моїх найбільш вдалих, на мій погляд, жартів та висловів. Дарую! Читай і піднімай настрій, — Артур простягнув йому блокнот.

— Дякую! Це круто, — Денис потиснув йому руку.

— Чула, ти теж любиш цих чуваків. Сертифікований і з автографами, — Інна вручила Денису аудіо-диск гурту Nemesea*. — Буде, що послухати на дозвіллі.

Денис усміхнувся, обіймаючи її:

— Як ти його знайшла?

— Місця треба знати. Взагалі-то мені його привезли з Нідерландів на день народження, але я подумала, що… Ну, ти зрозумів, — Інна сумно усміхнулася.

— М'яч! Звичайно, я подарую тобі м'яч, — Ігор простягнув йому потертий шкіряний м'яч.

— Той самий? — очі Дениса блиснули вологим блиском. — Друже!

— Наш перший м'яч, котрий ми колись ганяли на стадіоні, — кивнув Ігор.

— Це від мене, — Мілана простягнула йому маленький шкіряний органайзер. — Щоб все було на своїх місцях. Ти ж такий незграба, вічно губиш ключі від будинку чи гаража, забуваєш все, — вона сміялася, але в очах стояли сльози.

— То був один раз і то в дев'ятому класі, — Денис притиснув її до себе і поцілував у чоло.  — Покажи їм усім!

— Мені буде не вистачати тебе, мій несправжній хлопець. Дивно, що ми помічаємо такі речі надто пізно, — Мілана шмигнула носом і відступила.

— А я нічого не буду дарувати тобі зараз. Забереш свій подарунок на Різдво. Коли приїдеш до мене. Зрозумів? — Антон засміявся, але сміх той теж був наскрізь фальшивим.

— Бро?! — Денис обійняв його і поплескав по плечу. — Нічого не зміниться. Ми залишимося кращими друзями.

— Я знаю, — кивнув Антон, відступаючи.

Мілана раптом торкнулася його руки кінчиками пальців і він стиснув їх у своїй долоні.

— Тепер я, — Поліна простягнула невелику коробочку в подарунковій обгортці. —  Відкриєш в автобусі. Ден... Денис, вибач мене за все і знай, то було лише тому, що мене з'їдали ревнощі.

— Пробач, що не виправдав твоїх надій, — Денис провів кінчиком пальця по її щоці. — У тебе все буде офігенно. Ось побачиш!

Поліна поцілувала його в щоку і крізь сльози усміхнулася.

— Ну, що ж, мені пора, — Денис обвів їх усіх сумним поглядом.

— Напевно, залишилася ще моя черга, — промовив Максим. — Я не підготував для тебе прощального подарунка, але не тому, що не хотів або не знав, що вибрати, я не зробив цього, бо ми не прощаємося. Я впевнений. У тебе є мій номер, Денисе. Якщо раптом  знадобитися допомога друга, сміливо набери цей номер і твій виклик завжди приймуть.

— Дякую, Максиме, — Денис простягнув йому руку і, трохи схилившись вперед, додав. — Приглянь за нею. Це буде найкращим подарунком.

Максим згідно кивнув.

— А хіба Ніка не прийде? — запитала раптом Інна.

— Не думаю. Ми все сказали одне одному вчора, — гірко всміхнувся Денис і опустив голову.

Запанувала напружена тиша.

Жіночий голос диспетчера оголосив посадку на черговий рейс і Денис схаменувся:

— Це мій.

— Хай щастить! — Антон підняв вгору долоню.

— І вам. Ви — реально круті, народ. Дякую за ці півгодини, — Денис променисто усміхнувся і, піднявши свою дорожню валізу на коліщатках, поспішив у бік великого автобуса, біля якого з квитками стояла його матір.

Учні залишалися на платформі до тих пір, поки автобус не рушив у бік виїзду з автовокзалу. І лише коли він востаннє майнув червоною плямою, а потім зник з очей, зрозуміли, що пора розходитися. Денис поїхав, і їм всім слід було повертатися до буденних справ.

Антон, Інна та Артур поспішили на маршрутний автобус. Мілана та Ігор побігли до автомобілю її батька, котрий показався біля в’їзду на територію автовокзалу, а Поліна й зовсім зникла з поля зору так само непомітно, як і з'явилася.