Розділ 23

Вероніка з'явилася в школі в компанії Мілани, одягнена в темні джинси, в'язану туніку і стильну шкіряну курточку, яку їй позичила Мілана. Пишне пшеничне волосся було стягнуте в тугий хвіст, а у вухах виблискували сережки-кільця, такі ж кільця-браслетки прикрашали зап'ястя її правої руки.

Мілана, котра йшла поруч, задоволено усміхалася, ловлячи зацікавлені погляди хлопчаків, кинуті на Вероніку.

— Овва! Хто ти і що зробила з моєю дівчиною? — в холі їх зустрів Денис і взявши Вероніку за руки, повертів нею у всі боки.

— Заспокойся, це тільки на сьогодні. У нас з нею домовленість, — Вероніка прихилилася до його плеча, тицьнувши пальцем в Мілану.

Денис легко поцілував Вероніку в щоку і вони одночасно озирнулися. У школі суворо заборонявся будь-який прояв почуттів між старшокласниками. Максимум, що можна було закоханим парочкам — триматися за руки.

— Як ванільно, — скривилася Мілана. — Мені пора. Потрібно зазирнути в редакторську. Коли вже нарешті вони визначаться з новим старостою?!

— Ми будемо голосувати за тебе, — усміхнулася Вероніка.

— Я не висуваю свою кандидатуру, — Мілана граційно попрямувала по коридору.

— А ми все одно будемо, — вигукнув Денис і вони з Веронікою, сміючись, подалися до класу. — Домовленість, кажеш?

Вероніка вловила його захоплений погляд:

— Саме так! Так що не дуже вже захоплюйся цим образом. Завтра я знову почеплю на себе лахміття.

— То не чіпляй, — обережно запропонував він. — Якщо ти називаєш його лахміттям.

— Лахміття, але моє улюблене лахміття, — розсміялася Вероніка.

Біля редакторської Мілану гукнув Максим:

— Можеш приділити мені кілька хвилин?

— Та хоч цілу годину. Часу у мене тепер вагон і маленький візок, — відповіла Мілана.

— Навіщо ти це зробила? У конверті ж було твоє ім'я? — запитав Максим.

— Не знаю, може й було. Максе, я втомилася від обов'язків, мене дістали мої тупі однокласники. Може я просто вирішила перевестися звідси, а може... — Мілана на мить задумалася. — Може бути маса причин.

— Ясно, але хай ти й віддала мені роль президента школи, це не означає, що ти залишилася без роботи. Я хочу, щоб ти була в трійці шкільного комітету. Чесно, в ідеалі я бачив все навпаки, але нехай буде те, що вже є, — Максим говорив чітко й рівно, як завжди будучи впевненим у тому, що робить. — Третього кандидата виберемо разом. Тільки так ми зможемо вирішити виниклі проблеми: і старі, і нові.

— Якщо ти не в курсі, то я, як староста класу, доживаю свої останні дні. Скоро у мене не буде права голосу, — іронічно нагадала Мілана.

— В курсі, — кивнув Максим, — але ти сама це дозволила. Я можу допомогти та головний крок ти повинна зробити сама.

— Так ось чому одинадцятий Б за тебе горою, — Мілана гмикнула.

— Ти в комітеті, — Максим повернувся і кинув вже на ходу. — Я зателефоную. Я буду часто тепер телефонувати.

— Нічого не маю проти, — кивнула Мілана, переступаючи поріг редакторської.

Антона там не було.

Поглянувши на його нариси до номеру, Мілана переглянула фотографії, підібрані для колонок. Вони їй однозначно не подобалися. Ще з першого вересня Мілана замислювалася над тим, аби знайти фотографа для газети, але руки так і не дійшли, тепер вже можна було не хвилюватися або ж, навпаки, підкинути цю ідею Максиму.

Мілана усміхнулася сама собі — якщо не вдалося стати монархом, вона стане Сірим Кардиналом.

Денис повернувся додому, коли вже стемніло. Після уроків він проводив додому Вероніку, а там її мама запросила його на вишневий струдель. Денис не став відмовлятися, і справа була далеко не в пирозі, а в тому, що можна було ще годинку провести разом з Веронікою.

Потім вони разом зробили домашнє завдання з англійської мови та вивчили біографію Чарльза Діккенса, яким зачитувалася Вероніка, для зарубіжної літератури. У перервах Денис навіть зірвав декілька поцілунків з її вуст, що додало адреналіну йому в кров.

Вдома панувала тиша і Денис пройшов на кухню. На його подив, посуд був помитий, а чайник наповнений свіжою водою. З вітальні долинав звук ввімкнутого телевізора, а батько дрімав у кріслі. І знову Дениса здивувало те, що поруч з ним не було пляшки.

— Привіт, тату, — машинально промовив Денис.

— І тобі, синку, — сонно пробурмотів той.

Денис навіть обернувся в дверях своєї кімнати. Здавалося, батько був тверезий.

— Дениска, там картопляне пюре на плиті. Ще має бути теплим.

— Ти сам приготував? — Денис в подиві подивився на нього.

— Я не кулінар вищої школи, але таке зварганити ще можу, — криво усміхнувся батько.

— Я повечеряв у...своєї дівчини, але спасибі, — Денис не міг повірити в те, що відбувається, і дуже боявся злякати ідилію, котра виникла мов за помахом чарівної палички. — Думаю, я спущуся і з'їм його перед сном.

— Дівчина? — батько усміхнувся. — Хоча чого це я? Ти вже не хлопчик з м'ячем і збитими колінами. Як її звати? Я її бачив? — батько поплескав долонею по дивану, поманивши його на розмову.

Денис присів поруч і усміхнувся у відповідь. Здавалося, то сон. Він не пам'ятав, коли вони востаннє ось так спілкувалися з батьком і той цікавився його життям:

— Ніка. Вероніка Дареш. Вони переїхали з Угорщини в кінці літа, в будинок її бабусі по матері. Не думаю, що ти бачив її.

— Але ти дивись там, голову зовсім вже не втрачай. Уроки ніхто ж не відміняв, — з легкою усмішкою нагадав батько.

Денис помітив, як тремтять його руки, а обличчя опухло від постійних п'янок. У ньому мало вгадувалися риси привабливого й імпозантного колись чоловіка, і все ж то ще був він.

Денис проковтнув:

— Я все пам'ятаю, тату. А що ти дивишся?

— Чемпіонат. Наші виграють, — батько кивнув на телевізор.

— Тоді не буду заважати тобі. Іду відпочивати, — Денис піднявся.

— А уроки? — поцікавився батько.

— З Нікою зробили в неї, — відповів Денис.