Розділ 20

Вероніка не намагалася зателефонувати Денису. В тому не було ані сенсу, ані логіки. Колись вона сказала, що утримувати його не стане і збиралася стримати обіцянку. Він сам вирішив бути з нею, але тепер передумав — то було його право. Звичайно, за почуття слід боротися, але тільки в тому випадку, якщо те потрібно двом, а не одному. Інакше все марно.

Вероніка намагалася все пояснити, вибачалася, хоча і не було в чому, але Денис не повірив. Якісь міфічні доводи Ігоря стали для нього переконливішими, аніж її правда.

Вероніка зітхнула, з важким серцем переступаючи поріг школи.

— Доброго ранку, якщо у тебе він добрий, — за спиною почувся сумний голос Антона. Виглядав він не кращий: темні кола під очима, сіре обличчя і скуйовджене волосся. Таким Вероніка його ще не бачила.

Замість відповіді вона скривилася.

— Ясно. Що трапилось? — продовжив Антон.

— Неважливо. Готовий до виборів? — змінила тему Вероніка.

— Та в мене навіть нема бажання йти на них, — пробурмотів Антон.

— У тебе проблеми? Щось вдома? — щиро стривожилася вона.

— Переплутав мрію з реальністю, — Антон фальшиво усміхнувся. — Але в нашому віці таке трапляється.

— Напевно, — Вероніка повернула голову до входу, інстинктивно стиснувши рукав його куртки.

Антон обернувся і застиг з відкритим ротом, втім, як і всі, хто були в вестибюлі.

На порозі з'явилася Мілана. Якби поруч з нею в ту мить опинилася неймовірна Кетрін Макнамара*, то, без сумніву, померкла б, як осінній лист на дощеві.

Демонстративно знімаючи пальто і кидаючи його в руки одному з трьох баскетболістів одинадцятого А, котрий немов собачка, крокував за нею по п'ятах, Мілана, як в кіно, пропустила крізь пальці пасмо сяючого золотистого волосся і попрямувала вперед. Її сукня-міні з найтоншого чорного кашеміру підкреслювала ідеальну фігурку, стрункі довгі ніжки обтягували улюблені нейлонові колготки, а завершували образ лаковані чобітки на тонкому підборі-шпильці. Макіяж завершував образ хибно-невинної школярки, котрий так часто бачать в фантазіях дорослі чоловіки: смокі-айс і покриті прозорим блиском вуста.

Жоден з хлопців не залишився байдужим в ту мить. Навіть Ткаченко зігнув куточок рота в зацікавленій усмішці, а Денис проводжав її очманілим поглядом, поки вона не зникла за рогом коридору, що вів у ліве крило.

Вероніка смикнула Майського за рукав, хапаючи ротом повітря:

— Що це було?

Антон мовчав. Заглянувши йому в очі, Вероніка раптом помітила такий пекучий біль, що її власний на мить просто зник. Нічого не відповівши, Антон поплентався до редакції, але, здавалося, зовсім забув, де та взагалі знаходиться.

Дебати тривали недовго, лише п'ятнадцять хвилин, буквально до початку першого уроку. Присутні в спортзалі школярі дізналися, що третій претендент на пост президента школи зняв свою кандидатуру, вислухали останні обіцянки кандидатів, що залишилися, побажали їм удачі і отримали право обрати свого президента. Декілька слів виголосив завуч з навчальної роботи, котрий зазирнув до спортзалу. Саме його директор призначив куратором виборів. Він побажав обом кандидатам удачі, а виборцям — чесного голосування.

За той час Антон і Вероніка від штабу Чернявської, та Артур з Інною від Ткаченко поставили в холі картонні ящики, котрі імітували урни, і невеликий столик, люб'язно наданий бібліотекарем.

— Отже, починаючи з великої перерви, ми займаємо свої місця і подаємо учням бюлетені. Вірно? — запитав Артур.

— І спостерігаємо, щоб все було чесно та законно, — реготнула Інна. — Які ролі! Так і пре з мене моя значимість сьогодні.

Вероніка усміхнулася, але поглянувши на Майського помітила лише холодну маску відчуження. Здавалося, він взагалі був не з ними.

— Тоді домовилися, — Артур повернувся до нього. — А хто буде спостерігачем?

— Тільки Ірина Геннадіївна, — відповіла за нього Вероніка.

— Ну, тоді до великої перерви, — змахнув долонею Артур.

— І нехай переможе найсильніший, — клішованою фразою завершила розмову Інна й вони з Артуром пішли.

— Тобі не здається, що ці двоє щось знають? — Вероніка зробила останню спробу повернути Майського в реальність, але було марно. — Та що з тобою? Поговори зі мною, Антоне. Я прошу, просто поговори і стане легше.

— Чому тоді ти не говориш зі мною? — раптом запитав він, зосередивши свій відсторонений погляд на Вероніці.

— Денис вирішив, що я намагаюся зацікавити Максима Ткаченко і здається через це мене кинув, — зітхнула Вероніка, поправляючи й без того ідеально розставлені урни.

Хол спорожнів після дзвінка на урок і навколо стало на диво тихо.

— З чого він взяв? Чи це дійсно так? — Антон байдуже спостерігав за її абсолютно не потрібними діями, притулившись плечем до стіни.

— Ігор повідомив йому, що я просила у нього номер Максима, — Вероніка продовжувала рухати урни, немов підшукуючи їм зручніше місце.

— І? — протягнув Антон.

— І, мабуть, додав щось від себе. Денис йому повірив, а мені ні. Потім влаштував істерику і пішов палаючи гнівом.

— Ти не відповіла на головне питання. А ти намагаєшся зацікавити Ткаченко? — гнув своєї Антон.

— Ні! Не намагаюся. Що за дурниці?! Просто він був незаслужено мною ображений і я вибачилася, — Вероніка стиснула кулаки і схилилася над урною.

— Навіщо?

— Тому, що людяність ніхто не відміняв. Навіть в такій божевільні, як ця школа. Максим Ткаченко не диявол з пекла, не вселенське зло і навіть не хуліган з району. Він — розумний і справедливий юнак, просити вибачення у котрого було не соромно. Шкода, що Денис мені не вірить, — Вероніка зітхнула не обертаючись, аби Антон не помітив її сльози.

За рогом, зі стосом зошитів для лабораторних робіт з хімії, стояв Максим. На його обличчі подив змішався зі щирою усмішкою. Від маленької угорки линула дивовижна чарівність, котрою вона й підкорювала серця місцевих хлопчаків так само вправно, як і спокуслива Чернявська в своїй розбурхуючій уяву сукні-міні.