Розділ 19

Школа спорожніла і тільки десь на іншому її кінці чувся шум прибиральниці, котра котила свій візок з побутовою хімією.

Мілана сиділа за комп'ютером в редакції підперши голову руками й спостерігала за плаваючим вікном на моніторі. Все, що залежало від неї, зробила, тепер справа залишалася за школярами. Проаналізувавши весь тиждень і те, як в вибори влився Ткаченко, Мілана прийшла до висновку, що шансів має небагато. Деякі учні поважають Ткаченко, деякі просто підтримають його, щоб не перемогла вона. З двох бід, як то кажуть.

— Здається, все, — за спиною пролунав голос Антона і на стіл впав черговий стос невеликих передвиборних листівок, якими була обвішана вся школа.

— Дякую. За весь тиждень я жодного разу цього не сказала, — втомлено промовила Мілана, повернувшись.

— Завтра скажеш і не тільки мені, — усміхнувся Майський.

— Не думаю, що завтра мені буде до подяк, — відповіла Мілана з гіркою усмішкою.

— Гей! Ти чого? Куди взагалі поділася Мілана Чернявська і що це за налякана дівчина? — пожартував Антон.

— «Ти ж таких любиш», — хотілося вигукнути їй, але Мілана дозволила собі лише стиснути плечима, продовжуючи гірко усміхатися.

— Твоя промова для ранкових дебатів готова? — Антон кинув листівки в сміттєву корзину, залишивши один на столі.

— Яка різниця? Ткаченко переможе, — Мілана знову опустила голову на руки. — На зло мені.

— Він гідний кандидат, Мілано. У його програмі мало пунктів, але вони справді важливі.

— І ти туди ж? — сил на гнів у неї вже не було.

— Я кажу, як є. І дозволь продовжити: це не означає, що ти слабша. Хто б з вас не переміг — він гідний. Направду, — Антон підійшов до неї і поклав долоню на тендітне плече. — А тепер пішли, я  проведу тебе, якщо хочеш.

— Ти йди. Я ще залишуся, — пробурмотіла вона, не піднімаючи голови.

— Тут тобі робити нічого. Іди додому і відпочивай. А завтра все буде, — м'яко наполіг на своєму Антон.

Мілана піднялася і заглянула йому в очі:

— Навіщо тобі це все?

— Єдність класу і все таке. Мене цілком влаштовувало твоє правління, — реготнув Антон, але в його очах блиснуло щось ще. Щось, що геть перевернуло свідомість Чернявської.

Мілана на мить загубилася між реальністю та власною вигадкою і раптом потяглася до його так заманливо розімкнутих вуст. Антон збентежено відсахнувся від неї, роблячи вигляд, що шукає свій рюкзак.

Якби він вдарив її, було б не так боляче. Нехай завуальовано і м'яко, роблячи вигляд, що він нічого не зрозумів, але Майський її відштовхнув, обриваючи останні ниточки надії на можливі стосунки. Мілана готова була накинутися на нього з кулаками або обсипати лайкою, але несподівано гнів стих і прийшло просвітлення. Антон зробив свій вибір, а вона мала прийняти його спокійно та з розумінням.

Підігравши йому, що геть нічого не сталося, Мілана взяла свою сумку і, надівши пальто, вийшла з редакції. Антон закрив двері й вони спустилися на вулицю, потопаючу в осінніх сутінках.

— Напевно, не потрібно мене проводжати, — промовила Мілана, натягаючи рукавички. — Тобі не в той бік, а я хочу пройтися наодинці. Подумати й підвести деякі підсумки.

— Впевнена? — поцікавився Антон.

— Так. До завтра, — Мілана усміхнулася йому й не поспішаючи пішла до воріт школи.

Антон провів її сумним поглядом і важко зітхнувши, дістав з кишені куртки свої навушники. Доза улюбленої музики була просто необхідна.

Максим допомагав батькові прибирати в гаражі, переносячи на подвір'я купу непотрібного мотлоху, котрий припадав там пилом хтозна скільки часу.

— Навіть не знав, що у тебе тут пластинки Аліси*, — реготнув Максим.

Олександр гмикнув:

— Обережніше, ще й не таке там знайдеш.

Максим розсміявся:

— Викидаємо чи  ностальгуємо під пивко й сушену воблу?

Олександр скоса глянув на нього.

— Жартую! Я не п'ю пиво, тату, — розсміявся Максим.

 В кишені старих джинсів звично пролунав голос фронтмена гурту Hollywood Undead** і обтрусивши долоні, Максим потягнувся до стільникового телефону.

— Подружка телефонує? — підколов його батько.

Максим усміхнувся і відійшов в бік, розглядаючи на дисплеї невідомий номер:

— Слухаю.

— Максим? — дівочий голос був йому не знайомий до тієї миті, поки він не вловив легкий акцент.

— Так.

— Це Ніка Дареш, — вона розгублено змовкла.

Максим теж мовчав, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Ну, новенька з паралельного, — продовжила вона.

— Я зрозумів, — Максим все ще не тямив, що діється.

— Я хотіла вибачитися за те, що... Ти прийшов і сказав, що не винен, а я... Я ні секунди не вірила, в те, що це зробив ти, — Вероніка замовкла не знаючи, що говорити ще і чи потрібно.

Максим бачив її перед собою в ту мить: заплакану й засмучену, коли вона стояла в математичному класі за крок від нього.

Він відповів рівним повсякденним голосом:

— Тобі слід шукати серед своїх. Винуватиця у тебе під носом.

— Дякую, — Вероніка перевела подих і швидко додала. — Удачі тобі завтра.

Він усміхнувся:

— Не дозволяй залякати себе, Ніко Дареш.

Вероніка кивнула, з усмішкою розуміючи, що він її все одно не бачить, і обірвала виклик.

Наступної  миті в двері будинку чітко постукали. З піднесеним настроєм Вероніка, стискаючи телефон в руці, збігла в передпокій і відкрила вхідні двері. На порозі стояв Денис.

— Привіт! Що ти тут робиш? — здивувалася вона.

— Дивне питання, — гнівно відповів Крилов, дивлячись на неї. — Моя дівчина втекла після уроків, не відповідає на мої дзвінки, а їх вже більше двадцяти, і наостанок я дізнаюсь, що вона шукає номер телефону іншого хлопця. І ти ще питаєш, що я тут роблю?

Усмішка сповзла з її вуст і Вероніка розгублено подивилася на Дениса:

— Хто тобі сказав?

— Неправильне питання. Ой, яке неправильне! — гнів Дениса лиш набирав обертів. — Ніко, це в тебе гра така чи стратегія? Що? Мене тобі мало? Тепер Ткаченко? А я ж повірив у твої почуття до мене. Яке розчарування. Ти мене розвела! — Денис вдарив кулаком по дереву дверного косяка, але навіть не скривився від болю.