Розділ 16

Коли Денис зателефонував і повідомив, що очікує біля воріт будинку, Вероніка не повірила. У паніці визирнула у вікно своєї кімнати і, помітивши біля воріт тінь, ще дужче запанікувала. Вони попрощалися біля будинку Мілани і вона не думала побачити його до завтрашнього ранку.

Почервонівши, Вероніка схопила першого-ліпшого зошита й увійшла до вітальні, де біля телевізора зібралася родина. Запинаючись пробурмотіла щось про домашнє завдання і вислизнула у вхідні двері, вважаючи свою брехню дуже переконливою. Щоправда не помітила м'яких розуміючих усмішок, котрими обмінялися в ту мить батько й матір.

Тремтячими руками Вероніка відчинила хвіртку:

— Чому ти тут?

— І тобі привіт, — гмикнув Денис. — Якщо я скажу, що мені просто захотілося знову побачити тебе, це зарахується?

Вероніка жартівливо штовхнула його в плече:

— Теж мені. Бачилися ж кілька годин тому.

— Може мені цього вже замало? — Денис глянув їй за спину. — Як щодо того, аби посидіти на отих зручних гойдалках на ганку?

— Я ... Я думаю, можна. Так, хороша ідея, — запинаючись відповіла Вероніка і притиснувши зошит до грудей, немов то був її найбільший скарб, пропустила Дениса у дворик.

— Що це у тебе? — помітив він її зошит.

— Ну, це так… Я сказала, що ти прийшов за зошитом, — знову червоніючи, зізналася вона.

Денис, сміючись, присів на металеві гойдалки, застелені м'яким пухнастим пледом:

— Затишно.

Вероніка кивнула і присіла поруч, однак, дотримуючись дистанції.

— Я не подобаюсь твоєму батькові? — серйозно поцікавився Крилов, вирівнявшись.

— Ні, що ти?! Навпаки, — запевнила вона.

— А тобі? — так само серйозно продовжив Денис.

— А я тобі? — несподівано блиснувши хоробрістю, запитала у відповідь.

— Я думав це зрозуміло без слів, але бачу, що ти з тих дівчат, котрим потрібно все чітко і по поличках, — Денис поклав руку їй на плече, пригортаючи до себе. — Ти мені подобаєшся. Дуже подобаєшся, Ніко. Я хочу бути з тобою. А ти хочеш бути зі мною?

— Так, — ледь чутно відповіла вона.

Денис ще ближче притягнув її до себе і ледь вловимо торкнувся її тремтячих вуст своїми.

Розгублена і схвильована, Вероніка затамувала подих, боячись поворухнутися. Цілуватися вона не вміла зовсім, зате непогано вмів Денис. Відірвавшись від неї, він усміхнувся швидше самому собі, аніж їй.

— Вибач, я в цьому повний профан, — мовила нервово всміхаючись.

— Ти — чудо, — засміявся Крилов, цілуючи її в носик. — А ще ти замерзла.

Вони просиділи на гойдалках більше години, навіть не помітивши, як пролетів час: говорили про різні цікаві обом речі, сміялися, жартували і цілувалися, зовсім забувши про все навколо і про школу включно.

Неохоче попрощавшись, Денис пішов, а перетворена на бурульку Вероніка забігла в будинок і, прошмигнувши повз вітальню, прокралася в свою кімнату: щаслива й окрилена своїм першим почуттям.

І тільки зошит так і залишився марно валятися на порожніх гойдалках.

Ігор плентався по Площі Фонтанів, всім серцем бажаючи не зустрітися там з кимось з однокласників, що в таких випадках є ледь чи не закономірністю, але, на щастя поки ні на кого не натрапив. Або всі школярі раптом стали старанними учнями і залишилися вдома робити уроки, або вже було дуже пізно. Ігор не дивився на стільниковий і навіть гадки не мав котра година й скільки він вже блукає поза домом.

Присівши на порожню лавочку, погано освітлену вуличними ліхтарями, Васильєв сховав змерзлі руки в кишені олімпійки і придивився до танцюючих струменів води, котрі підсвічувалися різнокольоровими неонами. На короткий час він випав з реальності і забув про свої проблеми.

— Вибачення прийняті, — почувся поруч дівчачий голос.

Обернувшись, першим Ігор помітив пишний фіолетовий шарф, котрий м'яко обвивав шию Інни, а потім вже її саму.

— То ж були вибачення? Чи ні? — продовжила вона, з цікавістю дивлячись на його похмуре обличчя. — Гаразд. Забудь!

Ігорю знадобилося кілька секунд для того, аби зрозуміти, що вона йде, і він чомусь кинувся слідом:

— Інно, стривай.

Вона зупинилася і з нейтральним виразом обличчя подивилася на нього.

— Так, то були вибачення. Я просто... У мене зараз не найкращий період, — він і сам не розумів, навіщо відкривається перед дівчиною з ворожого класу, а потім раптом усвідомив, що ворогів більше не існувало — втім, як і друзів.

— Впевнена, він мине так само швидко, як і настав, — обличчя її пом'якшало. — Як рука?

— Вже майже порядок, — для більшої переконливості він поворушив пальцями травмованої руки.

— Це головне, а решта... — Інна озирнулась, продовжуючи трохи голосніше. — Воно все буде. Ти справедливо вчинив там, на центральному стадіоні, а ось твої друзі — ні. І те, що вони виштовхнули тебе з команди... Це підло.

— Напевно, я заслужив. Я підвів своїх, — Ігор помітив, що повільно вони відходять від площі, але навіть не думав, куди саме прямують.

— Чим? Що відмовився брехати і починати бійку, яка на ділі не потрібна ні вам, ні нам? — підняла підборіддя вона.

— Я мусив стояти за своїх, — сумно усміхнувся Васильєв. — При будь-якому розкладі. Хіба Ткаченко чинить не так?

— Ніколи! Він чинить по справедливості, а не так, як краще для класу, — рішуче відповіла Інна, зупинившись біля освітленої різнокольоровими вогнями піцерії. — Ти любиш піцу?

— А хіба вже не надто пізно? — схаменувся Ігор.

— Ну, хіба-що тобі потрібно бути вдома до восьмої. Тоді у тебе п'ятнадцять хвилин і ні хвилиною більше, — засміялася вона, відкриваючи двері. — Обожнюю піцу під назвою Палермо. Пальчики оближеш.

Ігор усміхнувся, бо вперше за останні кілька днів відчув коротке полегшення. До того ж він просто обожнював піцу Палермо.

Максим вперше приїхав до школи на своєму мотоциклі. Йому не подобалося навмисне виділятися чимось, чого не було в інших, але ранковий рейс шкільного автобуса він пропустив, через що довелося їхати власним транспортом.