Новий тиждень для старших класів почався підозріло тихо. Учні розділилися на два ворогуючі табори і виглядали ще більш згуртовано та агресивніше по відношенню один до одного, аніж зазвичай.
Максим та його компанія поводилися як завжди і по їхнім обличчям було важко зрозуміти, як йдуть справи всередині одинадцятого Б. Мілана здавалася заклопотаною своїми особистими проблемами і інтересу до подій не проявляла. Ілля та частина баскетболістів з команди виглядали настороженими і немов чекали чогось.
Ігор з'явився в класі пізніше звичайного часу і, підійшовши до парти, яку ділив з Іллею, байдуже кинув рюкзак на стілець.
— Є розмова, — Ілля кинув короткий погляд на команду й піднявся з-за парти.
— Потім, — відповів Васильєв, навіть не дивлячись на нього.
— Ні. Зараз! — наполегливо продовжував Ілля.
Клас притих, зосередивши увагу на тому, що відбувається. Навіть Поліна, яка останнім часом мало цікавилася життям класу, виглядала схвильованою.
— Добре, — Ігор подивився Іллі у вічі, — якщо це не може почекати.
— Після того, що сталося, команда вирішила, що ти більше не можеш грати з нами. Ти не можеш бути в нашій команді. Ніхто не забороняє тобі залишатися в збірній «Воронів», але не в команді одинадцятого А, — майже тріумфально проголосив Ілля.
Ігор проковтнув, але заперечувати не став.
— Ну вже ні! — схопилася зі свого місця Мілана. — За яким правом? У тебе, Карповичу, кулаки свербіли, ти підставив команду і свій клас, а тепер звалюєш провину на Ігоря?
— Розумію твої пориви, Мілано. Він твій кузен і все таке, але так вирішила команда, — незворушно відповів Ілля.
— Не сміши! Вся команда дружно вирішила послати куди-подалі кращого гравця? — Мілана зиркнула на насуплені обличчя баскетболістів. — Ну ви й психи. Вперед! Карпович точно приведе вас до перемоги.
— Знаєш що? Якби не твій татко, не думай, що ми б терпіли й тебе, — Ілля упивався своїм тріумфом.
— Як ти смієш? Ти хоча б знаєш, скільки на мене покладено справ, окрім навчання? Та тобі й не снилося. Вам усім! — Мілана відчула, що тремтить всім тілом. — Якби не я, ви б волоклися десь в хвості всієї школи за всіма критеріями.
— Ти думаєш? — цинічно усміхнувся Ілля. — Просто запам'ятай, «принцесо школи», що і ти не всесильна.
Мілана витримала його колючий погляд, переповнений злістю та ненавистю, а потім до класу увійшов вчитель і все затихло.
Вероніка не могла думати ні про що, окрім того, що сталося і коли нарешті пролунав дзвінок на перерву, смикнула за рукав Антона:
— Ти можеш зробити щось?
— Що? — він подивився на неї так, немов побачив вперше. — Що таке?
— Досить літати в хмарах. Ти чув, що сталося? — Вероніка насупилася. — Ти можеш щось зробити?
— Ні. Не можу, — Антон згріб в сумку свої підручники і майже вибіг з класу.
Вероніка подивилася на Іллю, оточеного командою, і він враз спіймав її погляд:
— Щось хочеш мені сказати?
— Ні! Говорити з тобою марно, — відповіла Вероніка, відчуваючи тремтіння в колінах.
— Це натяк, що я тупий? — обличчя Іллі спалахнуло люттю. — Йди сюди! Поговоримо.
— Охолонь! — Вероніку загородив собою Денис і з викликом подивився на нього. — Хочеш поговорити, то говори зі мною.
Вероніка торкнула його за плече, благаючи не втручатися, але Крилов на те ніяк не відреагував.
— Це ще що за новина? — зареготав Ілля. Почулися насмішки й інших баскетболістів. — Денисе, не ганьбися.
— Не розумію, з якого дива мовчить Ігор, але я тобі мовчати не буду. Полізеш до неї — розмажу голову поміж цих парт. Ти мене почув! — Денис повернувся до Вероніки і усміхнувся. — Підемо разом?
Вона кивнула й забравши чемоданчик, пішла до дверей.
Ілля здивовано кліпнув, не розуміючи, що собі надумав Крилов. У будь-якому випадку, боятися було не варто. Якщо він зумів притиснути Васильєва, то з Денисом проблем не буде точно.
— Наступна біологія. Пам'ятаєш? — гмикнув Денис.
Вероніка, почервонівши до коренів волосся, йшла коридором, намагаючись не помічати здивовані й зацікавлені погляди учнів:
— Я пам'ятаю.
З-за рогу з'явилася Мілана, на її вустах іскрилася звична пихата усмішка:
— Отже це правда? Ти мене кидаєш, Крилов? Ну, тримайся! Я тобі влаштую.
Вероніка відчула, як шалено зашуміла кров у скронях, а обличчя її миттєво зблідло, немов крейда.
— Можна не так театрально? — пробурмотів Денис, поглядаючи на неї.
Мілана, помітивши перелякане обличчя Вероніки, усміхнулася, поплескавши ту по щоці:
— Господи, та заспокойся ти! Я ж пожартувала.
Коли Мілана, оминувши їх, розтанула серед натовпу в коридорі, Вероніка, нічого не розуміючи, розгублено кліпнула віями:
— Ви з Міланою вже не разом?
— Взагалі-то я хотів ще раз подякувати тобі за той пікнік на задньому дворі твого будинку. Було круто, — усміхнувся Денис, спритно змінюючи тему.
— Ти вже дякував, — Вероніка дозволила собі легку усмішку.
— Але це дійсно так. Давно у мене нічого подібного не було. І я не тільки про пікнік, — Денис обережно торкнувся пальцями її руки, не розриваючи зоровий контакт.
— Тобі тільки здається, — Вероніка відступила від нього на крок.
— Ні! Я знаю, про що я, — Денис наполегливіше торкнувся її руки, укладаючи в свою долоню.
— Не ганьбися. Здається, так сказав Ілля і він має рацію, — Вероніка більше не рухалася. — Не треба, щоб нас побачили.
— Маячня! Я хочу, щоб нас бачили, — усміхнувся Денис. — Абсолютно всі.
Вероніку врятував дзвінок на наступний урок, тому що вона й гадки не мала, що йому на те відповісти.
Вперше редакторська стала для Мілани притулком. Вперше за роки, проведені в школі, вона ховалася, не бажаючи показуватися на очі однокласникам або бачити когось із них.
Сівши на підвіконня і вдивляючись через вікно на низькі сірі хмари, намагалася зрозуміти де оступилася і чому сама себе загнала в кут? Де шукати вихід і як повернути собі колишнє ставлення оточуючих? І знову перед очима виник Майський. В її думках він був єдино винним в тому, що вона втратила авторитет класу. Як саме винен, вважала за краще не думати.
Відредаговано: 18.09.2020