Розділ 13

Гуляти в суботу Вероніка не пішла. Вона вважала за краще провести першу половину дня, допомагаючи мамі прибирати в будинку, а другу присвятила батькові та брату.

Вихідний видався по-осінньому сонячним і теплим. Вересень повільно йшов на спад, але продовжував ще дарувати залишки Бабиного літа. Вечори ставали все холоднішими та й вранці було не душно, а ось вдень на вулиці гріло тепле яскраве сонце.

Батько запропонував влаштувати барбекю і всі сприйняли його пропозицію з великим ентузіазмом. Невеликий задній дворик перетворився на галявину для пікніка, а від гриля потягнувся апетитний тонкий димок. Пан Дареш завжди сам займався барбекю, дозволяючи домашнім хіба-що подавати-прибирати щось, але не більше.

Вероніка розстелила на траві під деревами товстий блакитний плед в коричневу смужку, принесла кілька подушок, котрі вони привезли з Угорщини, і на мить їй навіть здалося, що вона як і раніше в Будапешті.  На задньому дворику їхнього затишного будинку на околиці Пешта.

Відкинувшись на подушки, Вероніка подивилася на промені сонця крізь пальці й усміхнулася. Промені стали менш яскравими і більш помаранчевими. Тіні дерев, що падали на дворик, все більш витягувалися на траві, ніби натякаючи, що захід вже не за горами.

— Ніко, до тебе прийшли, — почувся веселий голос матері у неї над головою.

— До мене? — Вероніка підвелася на пледі, взуваючи свої кеди. — Боже мій! Хто?

— Не знаю. Він не представився. Запитав, чи вдома ти і все.

— Він? — Вероніка розгублено ковтнула.

— Симпатичний такий білявий хлопчик, — Олена усміхнулася, поглядаючи на збентежену дочку.

— Це, напевно, Антон Майський. Я ж заміняю журналістку в його газеті. Я розповідала, — Вероніка обійшла будинок і на галявині перед ганком, побачила Дениса.

Здивування охопило її і чомусь Вероніка залилась рум’янцем. Витираючи спітнілі долоні об боки домашньої сукні, вона підійшла до нього, намагаючись надати обличчю звичний вираз.

— Денис? Що ти тут робиш?

Він повернувся на її голос і на вустах заграла трохи розгублена усмішка:

— Та так. Був недалеко й вирішив зайти. Вибач, що не попередив. Якщо ти зайнята, я можу піти. Не проблема.

Здавалося, Денис вирішив почати бесіду з оборони.

Вероніка усміхнулася:

— Ні. Я не зайнята. Тато повернувся додому і вирішив побалувати нас барбекю на задньому дворі.

— Ось як! Тоді я точно не вчасно. Побачимося іншим разом, — знизав плечима він.

— Чому ж, — з-за рогу будинку показався пан Дареш і приязно усміхнувся. — Юначе, приєднуйтесь до нас. Не хочу себе хвалити, але моє м'ясо і овочі-гриль — кращі в Пешті.

— Це стара частина Будапешта. Там наш будинок, — підказала Вероніка, поглядаючи на Дениса.

Він розуміюче кивнув. Його вуста все ще не покидала чарівна усмішка.

— Вирішено. Ходімо, — жестом, пан Дареш показав слідувати за ним. — До речі, я — Міхай.

— Денис, — швидко відповів Крилов, трохи здивовано відповідаючи на його рукостискання.

— Будемо знайомі. Оленко, ще одну тарілку, будь ласка, — гукнув дружину Міхай.

Вероніка і Денис перезирнулися й усміхнулися одне одному.

Після того, як вона впала прямо на сходинках і намацала на голові гулю, Мілана вирушила на кухню і відкрила холодильник, сподіваючись знайти там що-небудь їстівне.

— Тобі допомогти, лялечко? — на порозі кухні з'явилася Галина — жінка в роках, котра виконувала в будинку обов'язки кухаря, покоївки і няньки вже більше дванадцяти років.

— Привіт, Галю, ти будеш готувати обід? — поцікавилася Мілана, забираючи у неї одну з сумок і кладучи на мармурову стільницю.

— Юрій Володимирович велів поквапитися до вечері. Гості у нас, — відповіла Галина, викладаючи на стільницю куплені продукти.

— Ось як, — Мілана спробувала приховати роздратування.  — А мами вдома нема!

— Ти її заміниш цього вечора, — на кухні безшумно з'явився Чернявський. Чоловік із зовнішністю та звичками типового чиновника, спрямував погляд на дочку.

— Міг би й попередити, тату, — Мілана попрямувала геть з кухні, щоб не робити Галину свідком чергового скандалу.

— Це б щось змінило? — здивовано вигнув брови він.

— Так. Я купила б собі нову сукню, — відрізала Мілана, піднімаючись на першу сходинку гвинтових сходів.

Перебравши гардероб, Мілана зупинилася на симпатичній сукні зі спідницею-дзвіночком кольору айворі — не занадто просте, але й не помпезно вигадливе. Повертівшись біля дзеркала і зібравши волосся у високий хвіст, Мілана надала щокам легкого рум'янцю і була готова.

Запаморочення дивним чином зникло і єдине, чого вона боялася, це накинутися на страви Галини і з'їсти все за перші декілька секунд. Біль в набитій гулі теж припинив пульсацію і тепер там відчувався лише легкий дискомфорт.

Приблизно через півтори години в двері будинку постукали і Мілана спустилася по сходах в просторий оброблений мармуром передпокій, точно принцеса в палаці: граційна й витончена.

На порозі з'явився кремезний чоловік з великими залисинами і важким золотим ланцюгом, що виднівся на шиї між розстебнутими ґудзиками сорочки. Його костюм був ідеально відпрасований, а туфлі блищали від ретельного полірування.

— Вікторе Андрійовичу! Вітя, — Чернявський простягнув йому руку для вітання, тим самим проводячи в передпокій. — Я радий, нарешті, тебе побачити.

— Юрко, зовсім не змінився, — усміхнувся Віктор. — Хіба-що ще більш змужнів.  Прошу, — він простягнув Чернявському пляшку «Шато Бріон».

Мілана з цікавістю розглядала незнайомця, силячись пригадати, де могла його бачити.  Незабаром спалах спогадів таки осяяв її. У гості вгадувався друг батька, з яким вони підтримували тісні зв'язки ще зі школи, а потім і в університеті. Останні років сім Віктор жив у Штатах, займаючись якимось там бізнесом.

— А це господині, — Віктор не зміг приховати здивування, простягаючи букет квітів Мілані. — Ти не казав…