Розділ 12

Напруга зростала з кожною хвилиною. Вона огортала всіх, хто стояв один навпроти одного, з ніг до голови. Стінка на стінку. Зовсім як в заїжджених фільмах про гопників та скінхедів.

Ігор нутром відчував, що з кожною секундою йому хотілося того все менше. Спідлоба глянувши на Дениса, зрозумів, що той вважає так само. Проте рішучість сочилася з Іллі та майже усіх інших баскетболістів. Навіть безбарвний Сергій Паламарчук — офіційний капітан команди — готовий був влізти в бійку. Максим же виглядав незворушно. Втім, як і завжди.

— Ти ще будеш доводити, що я брешу? Тягни сюди свою пику і покінчимо з цією метушнею, — вигукнув Ілля Артуру.

— Дівчинка сказала, що я не винен. Про що вона говорила? — Артур спрямував розлючений погляд на команду Ігоря. — Про що, питаю?

— Ця дівка — дурнувата, — плеснув жовчю Ілля.

— Вона не в собі, — погодився Паламарчук. — Всі знають.

Ігорю хотілося заступитися за Вероніку, але він не міг. В ту мить він і команда були єдиним цілим. Внутрішні проблеми він мусив вирішувати не тут і не зараз.

— Мабуть що так, якщо одна кинулася на захист хлопця з «ворожого» класу, — кивнув головою Максим, але було не ясно, що ховалося в його контексті.

Денис сплюнув на траву і тихо вилаявся. Його занадто вже зачіпали слова, кинуті на адресу Вероніки.

— Я пропоную розійтися, пам'ятаючи, що матч зіграний і завершений нічиєю. Це не програш, це гідно і цим можна пишатися, — в розмову спритно втрутився Антон.

— Преподобний? Як мило. Ти прийшов відпустити нам наші гріхи перед боєм? Просто-таки середньовічний священик, — зареготав Ілля. — Благослови і помолися за нас грішних.

— Досить! — подав голос Денис. — Антон має рацію. Гра відбулася і завершилася чесною нічиєю. Усе! Продовжувати нема сенсу.

Максим все ще кидав на них незворушні погляди: то на Іллю, то на Ігоря, то на Дениса, але поки нічого не відповідав.

— Я не зрозумів, ми більше не команда? Не друзі? Пасуєте? Цього можна було очікувати від Преподобного, але ти Денисе... Після твого сьогоднішнього тріумфального повернення в команду... Це виглядає жалюгідно, — скривився Ілля.

— Суперечки і незгода всередині команди — тривожний дзвіночок про те, що  насуваються проблеми. Ви більше не працюєте як цілісний механізм, — нарешті промовив Максим. — Доведіть команду до єдиної згоди, а вже потім шукайте нас.

Максим кивнув своїм хлопцям і ті повернулись до виходу зі стадіону.

Ілля викинув недопалок прямо в траву і різко кинувся на Максима зі спини, хапаючи його за плече, але Ткаченко відреагував блискавично. Він перехопив зап'ястя нападника і в одну мить повалив його на траву, прикувавши до землі коліном.

— Білянський винен і має відповісти. Він штовхнув Ігоря, знаючи про його проблеми з рукою. Ігоре, адже так? — прохрипів Ілля.

— Я не бачив, хто саме мене штовхнув, — раптом відповів Васильєв. Голос його став чужим і холодним.

Ілля відчув себе зрадженим та використаним. В ту мить йому вже було все одно, що Ткаченко з ним зробить. Тілом та розумом заволоділа апатична байдужість і Ілля заплющив очі.

Максим різко прибрав коліно з грудей Іллі й піднявся. Погляд його залишався байдужим:

— Наведіть порядок у колективі.

— Ніхто не просить тебе про допомогу і не молить про раду, — огризнувся Сергій, допомагаючи Іллі піднятися.

— Які ви ще діти: дурні, нетямущі та наївні, — Максим знизав плечима, немов вибачався за те, і подався геть зі стадіону.

— Ігоре, хай тобі грець, — пробурчав Ілля.

— Ти зрадив нас, ти збрехав і ти виставив мене посміховиськом, — Ігор пішов у протилежний кінець стадіону.

Мілана відокремилася від натовпу і поспішила за ним.

Ілля зло оглядав однокласників, щиро не розуміючи, що поганого зробив, але, ні в кого з хлопців не було бажання йому пояснювати. Денис кинувся до нього, але Антон зупинив його і щось прошепотів. Після того вони пішли в бік, де стояла Вероніка. Натовп почав розповзатися зі стадіону, розуміючи, що нічого цікавого вже не буде. Одинадцятий Б пішов ще раніше. Незабаром залишилися лише Ілля та кілька хлопців з команди, котрі підтримували його.

— Знаєте що, а може досить вже? Може ну його в дупу? Хто коронував Васильєва? Хто уповноважив його владою? І хто надягнув корону на голову Чернявської? — раптом вигукнув Ілля.

— Все ще стверджуєш, що нічого не знав? — знову запитала Мілана, кидаючи в рот жувальну подушечку. Вона постійно так робила, коли нервувала або панікувала. Ігорю ще з дитинства був добре відомий той жест.

— Не думав, що дійде до такого, — зітхнув він. — Ілля іноді злітає з котушок, але цього разу все реально зайшло надто далеко. Я вирішу, що з ним робити.

— А Ткаченко повівся більш аніж благородно. Правда? — Мілана іронічно усміхнулася.

— Не добивай, добре? — Ігор прискорив крок, намагаючись позбутися її компанії, але Мілана за ним і не поспішала. Вона витягла з сумки телефон та зателефонувала Антону.

Після пари гудків він прийняв виклик і своїм м'яким голосом поцікавився, що трапилося.

Мілана заборонила згадувати про матч в газеті розуміючи, як нерозумно виглядає зараз її дзвінок. Антон ніколи б не дозволив Вероніці писати про ту подію в номері, і якщо вже по чесному, то дзвонити їй вартувало Дареш, а не Майському.

Розсердившись сама на себе, Мілана грубо попрощалася і відключила виклик.

Діставшись до свого будинку, вона попрямувала на задній двір і присіла на довгу садову гойдалку з широкою парасолькою. У будинок йти не хотілося. Світло горіло тільки в кабінеті батька. Мабуть він був занурений у передвиборчі справи, а слухати його агітацію не хотілося.

Повільно розгойдуючись на м'якій гойдалці, Мілана відкинула голову назад і стулила повіки. Їй знову ввижався Антон. Його серйозний і не по роках дорослий вираз обличчя, коли він намагався припинити конфлікт на стадіоні.

— Майський, щоб ти провалився, — спересердя прошипіла в порожнечу напівтемного подвір’я вона. — Як же ти мене дістав!