Розділ 11

У п'ятницю зранку школа напружено притихла, чекаючи розв'язки найгучнішої історії вересня.

Вероніка йшла коридором на алгебру, відчуваючи погляди і чуючи перешіптування учнів навколо. Збившись в групки, вони тихенько завершували останні суперечки про те, хто ж вийде переможцем матчу і того, що буде після нього. У тому, що продовження буде обов'язково, не сумнівався ніхто, крім хіба-що самої Вероніки.

Зайшовши в клас, вона присіла на своє звичне місце і, діставши зошит з підручником, озирнулася на всі боки. На мить здалося, що вона одна, але це було лише відчуттям. Однокласники сиділи втупившись в домашні завдання, але навряд чи хтось розумів, що там написано.

Двері в клас відчинились і на порозі з'явився хлопчик з десятого класу — нейтральна сторона:

— Васильєв, тебе чекають.

Ігор повільно підвівся зі свого місця, немов давно чекав подібного повороту, і попрямував до дверей.

— Я з тобою, — за його спиною вже звично виріс Ілля.

— Ні! Боюсь, ти тільки додаси жару у вогонь, — відрізав Ігор.

— Я піду, — Антон піднявся з-за парти, заспокійливо усміхнувшись Вероніці, котра враз стиснула його руку.

— І я піду, — безапеляційно заявила Мілана.

— Ти теж залишишся, — заперечив Ігор і на диво Мілана йому не заперечила, сідаючи за свою парту.

Не роздумуючи Вероніка схопилася з місця та пішла за Антоном. На її подив, ніхто з класу не кинув образливу репліку і не зареготав з того.

Вероніка крадькома глянула на Дениса, котрий сидів за своєю партою. Він демонстративно відвернув голову до вікна, немов його те все жодним чином не стосувалося.

Продзвенів дзвінок і коридори школи поспішно спорожніли. У центрі парадного залишилися лише троє учнів, котрі очікували представників одинадцятого А.

Вероніка впізнала Інну, котра стояла по праву руку від високого світло-русявого хлопця, що холодно дивився на Ігоря. Його очі нагадували розплавлене срібло, пухкі вуста, зімкнуті в жорстку лінію, зблідли, а на чітко окреслених вилицях грали жовна.

— Привіт, Максиме, — привітався Ігор, але руку для потиску не подав. — Інна, Артур.

Інна і стрункий шатен в чорних штанях та олімпійці лише кивнули на знак вітання.

Вероніка підняла долоню, щоб привернути увагу Інни, але завбачливо її опустила.

Максим, помітивши той порух, кинув на неї блискавичний погляд і одразу перевів свою увагу на Ігоря:

— Сьогодні. Шоста вечора. Центральний стадіон.

— Ми будемо, — відповів Ігор. — Дружній матч. Ти не забув?

Вуста Максима зворушила подоба цинічної насмішки:

— Дружній матч. Я пам'ятаю.

Вероніка, навіть якби й спробувала, не зуміла б відвести погляд від тієї насмішки. У ній було щось таке, що не піддавалося звичайному опису.

Максим розвернувся і попрямував в бік коридору, що примикав до парадного. Інна та Артур, немов тіні, поспішили за ним.

Ігор же, навпаки, залишився дивитися їм у слід: похмурий, збентежений та розгублений.

— Тепер ти бачила Максима Ткаченко, — прошепотів Вероніці Антон. — Як тобі?

Вероніка була занадто схвильована, аби відповісти хоч щось, тому повернувшись попрямувала назад до класу.

До кінця дня вона перебувала в сум'ятті і жодна з тем уроків не відклалася в її пам'яті.  Хвилювання, паніка, страх і разом з тим передчуття непростого вечора, заповнювали цілком і повністю, не даючи зосередитися на чомусь іншому.

— Звідки ти знаєш Інну?

Вероніка здивовано подивилася на схилену до парти Мілану. З її роздратованого вигляду було зрозуміло, що питання поставлено вже не вперше.

— Що? — пробурмотіла Вероніка, ковтнувши.

— Звідки ти знаєш Інну Ковальчук? Вдесяте питаю, — повторила Мілана сталевим голосом.

— Я не знаю. Вона... Вона просто притримала мені двері учительської, коли я заносила лабораторні з хімії, — пробелькотіла Вероніка.

— Запам'ятай: у нас не було, немає і бути не може дружби з одинадцятим Б. Ніколи! — очі Мілани метали блискавки.

Вероніка мовчала, нервово натягуючи рукави своєї сукенки на пальці.

— Ти зрозуміла мене, Ніко? — її ім'я Мілана буквально виплюнула.

Вероніці не залишалося нічого іншого, як ствердно хитнути головою. Лише тоді вона помітила, що весь час Антон спостерігав за ними, але навіть не спробував заступитися за неї, як робив раніше. Схоже, навіть у Майського був рубіж сердечності та доброти, за яким знаходилася байдужість.

Уроки закінчилися і школярі збудженими групами потягнулися на центральний стадіон, в нетерпінні чекаючи фіналу історії — не мало значення, якого саме.

У спортзалі лишилися баскетболісти, кілька їхніх подружок, Мілана, Антон, Поліна і Вероніка. Незважаючи на стійке неприйняття новенької, вона все ж залишалася з ними і, на превеликий подив, ніхто не заперечував. А може вся справа полягала в тому, що багато хто вважав її та Антона парою? Не дивлячись на свою показну стриманість, виявилося, Майський теж мав вагомий голос у класі.

— Хлопці, я не капітан вашої команди, але я прошу від усього класу: зберіться і покажіть справжню гру. Не впадіть у бруд обличчям. Цей матч... Ви й самі знаєте, що він означає. Нам потрібна перемога, — Мілана подивилася на Ігоря. — Ти зможеш. Я в тебе вірю.

Ігор мовчав, поглядаючи на свою руку, досі стягнуту еластичним бинтом.

— Дівчата, побажайте своїм хлопцям удачі і поцілуйте так, як ніколи ще не цілували. Це налаштує їх на перемогу, — грайливо усміхнулася Мілана.

В ту мить вона навіть сподобалася Вероніці. Усміхнена, мила, товариська та бадьора, Чернявська перетворилася на зовсім іншу людину. Її не хотілося боятися, з нею хотілося дружити.

— Нам пора, — Ілля, точно незадоволений тим, що його нікому було цілувати, першим попрямував до дверей, інші пішли слідом, приховавши в сумки свою баскетбольну форму.

На стадіоні вже юрмилися учні: від одинадцятого по п'ятий клас. Всі жадали видовищ і одинадцяті класи обіцяли їм ті видовища дати. Ніхто не поспішав до трибун. Всі хотіли побачити і почути все з найближчої відстані.