Розділ 9

Зустріч з афганським ветераном вразила всіх. Актовий зал, де вона проводилася, наповнився густою тягучою тишею: болючою та гіркою.

Вероніка ж напевно була вражена більше інших. Одна справа читати про те в підручниках та історичній літературі, зовсім інша — почути з вуст людини, котра бачила все на власні очі. В них досі іскрилася трагедія минулих днів.

Мілана піднялася на сцену і подякувала ветерану найщирішими словами, які знала. Вручила йому букет червоних гвоздик, шоколадне асорті та поцілувала в щоку. Чоловік усміхнувся і у відповідь подякував усім за увагу, а потім разом з класним керівником одинадцятого А покинув їх.

Деякий час в актовому залі ще панувала тиша, а потім учні почали збиратися додому.

— Ніка, нам потрібно буде написати про цю зустріч оповідь, — Антон змахнув рукою і почав пробиватися до неї крізь натовп.

— Так. Я вже законспектувала основні питання й відповіді, — кивнула Вероніка, відступивши в бік та пропускаючи компанію дівчат.

— Вже обговорили, як розмістите цей нарис в газеті? — поруч з Веронікою виникла Мілана.

— Так, я…

— Ніко? — вигукнув Антон, нарешті порівнявшись з нею. — Я теж дещо записав. Ось, тримай!

— Ніка? Непогано, — Мілана скептично усміхнулася. — Бачу, ви спрацювалися. Це продуктивно. Гаразд. До зустрічі!

Вероніка простежила за Міланою, поки та йшла до виходу з актового залу, і їй здалося, що Мілана похитується.

— Антоне? — Вероніка подивилася на Майського.

— Га? — він діставав з кишені свої навушники. — Що?

Після короткої паузи Вероніка хитнула головою:

— Нічого. Ти додому?

— Так. Можемо піти разом. Якщо хочеш, звичайно, — знизав плечима Антон.

— Чому б і ні?! — мило усміхнулася Вероніка.

Не поспішаючи вони рушили від школи, ділячись емоціями від знаменної зустрічі.

Їсти хотілося до потемніння в очах, але за весь день Мілана дозволила собі лише невелике зелене яблуко і пляшку мінеральної води. Розумом усвідомлювала, що таким способом тільки псує своє здоров'я, а ось впертість твердила, що нічого з нею не станеться і можна потерпіти для досягнення необхідних результатів.

Вирішивши морити себе голодом і далі, Мілана увійшла в кабінет шкільної газети і сіла за комп'ютер. Потрібно було написати кілька слів від старости класу для нарису Вероніки, чим вона й зайнялася. Зробивши музику голосніше й не боячись, що в школі ще залишилися вчителі, Мілана тихенько підспівувала мотиву пісні обожнюваних Lunatica* і друкувала вступний текст. Коли з тим було закінчено вона, зітхнувши, відкрила свій записник і пошукала очима записи на наступний тиждень. Здати кілька книг в бібліотеку, допомогти заповнити класному керівнику журнал і забрати замовлені у флориста дві орхідеї в горщиках, які вони купили з класного бюджету, на тому й було все. Переглянувши домашнє завдання, Мілана вирішила, що займеться ним вже вдома.

Вимкнувши музику і комп'ютер, вона закрила кабінет та попрямувала порожнім коридором, чуючи лише стукіт своїх підборів. На рецепції попрощавшись з охоронцем, Мілана зійшла по сходах ганку і знову відчувши запаморочення, глибоко втягнула в себе свіже вечірнє повітря.

— Мені тут тільки голодної непритомності не вистачало, — невдоволено пробурмотіла собі під ніс, але наступної миті вхопилася за ґратчастий паркан школи.

Кілька перехожих кинули на неї гнівні косі погляди, мабуть, вважаючи п'яною.

Мілана притулилася спиною до огорожі, розуміючи, що так справа не піде. Батькові телефонувати не хотілося і вона набрала номер Ігоря. Після четвертого дзвінка Мілана зрозуміла, що той не відповість. Мабуть знову виснажував себе тими пекельними тренуваннями.

— У кожного свої таргани, — Мілана провела пальцем уздовж телефонної книги і з жахом усвідомила, що зателефонувати їй більше нікому. Всі друзі, які там світилися, були друзями в лапках. Залишався тільки Денис. Він не був її другом, але був у неї в боргу.

— Чого? — в своїй хамській манері поцікавився Крилов, приймаючи дзвінок. — Тобто слухаю, сонце моє.

— Може це смішно з боку звучить, але я біля школи і зовсім не можу йти, — нервово сміючись, мовила Мілана.

— Що сталося? На тебе напали? — Денис зірвався з ліжка і схопив куртку.

— Ні. Просто мені погано, — все ще сміючись, відповіла вона.

— Зараз буду.

Мілана завершила виклик і поспішно сховала телефон до сумки. Найменше хотілося впасти непритомною, щоб якийсь безхатько, котрих під вечір оживає ціла армія, скориставшись моментом, обчистив її до нитки.

Сонце вже хилилося до заходу і перехожі, котрі поспішали з роботи додому, плавно змінювалися безтурботною молоддю, котра гуляла містом: ще тверезою і вже не дуже.

Мілана вирішила повернутися назад на територію школи, але автоматичні ворота виявилися вже зачиненими. Мабуть охоронець замкнув їх після того, як вона пішла.

Відчуваючи себе вкрай погано, Мілані не залишалося нічого іншого, як повернутися до місця біля паркану, де вона могла присісти, не мнучи клумби пишних жоржин. Голова крутилась, немов вона летить на Чортовому колесі, а до горла підступила нудота. Мілана пошукала в сумці паперовий пакет і неймовірно зраділа, коли-таки знайшла ще один. Зазвичай сама Мілана їх не потребувала, але багато подруг страждали порушенням травлення через дієти і її допомога була цілком доречною. Мілана в усьому була дуже далекоглядною й передбачливою дівчиною.

Присівши навпочіпки, Мілана стиснула в руці пакет і опустила голову. Мідного відтінку волосся ковзнуло на обличчя, мовби приховуючи хворобливу блідість своєї господині.

— Шкода, що тут немає місцевих папараці, — долинув до неї глузливий голос Дениса. — Можна мені зробити ексклюзивне фото?

— Вони в тебе якось безслідно зникають, чи ж я помиляюся? — тією ж монетою відплатила Мілана, перекидаючи волосся через плече.

— А ти сьогодні далеко не фонтан, — Денис подав їй руку і допоміг вирівнятися. — Слухай, може в лікарню?