Розділ 6

— Більше ніколи, ніколи не піду в цю школу. Ні, не піду, — Вероніка забилася в куток свого ліжка і підтягнувши коліна до підборіддя, повторювала про себе ті слова, ніби мантру.

Історія з Поліною добила, а її погрози по-справжньому налякали. Внутрішній голос підказував, що то не порожні слова.

Потягнувшись до ноутбука, Вероніка зайшла на Фейсбук і відкрила редакцію світлини профілю. Пальці застигли над вікном «видалити». Вероніка все не могла наважитися, бо було у тому зображенні щось, що не дозволяло холоднокровно змінити його. З першої секунди, коли Вероніка побачила ту світлину, вона запала в душу. Напевно, то була найкраща з її світлин. Глибоко вдихнувши і порахувавши до п'яти, Вероніка скривилася і все ж видалила її. Роздратовано закрила вкладку, але потім знову відкрила. Там вже чекало повідомлення від Реіки. Угорська подруга цікавилася, чому Вероніка видалила фото і чи не сталося чогось?

Розуміючи, що брехати більше немає ні сил, ні бажання, Вероніка виклала всю правду від початку й до кінця, а потім попросила вибачення за всю свою брехню. Реіка не відповідала кілька хвилин і Вероніка вирішила, що подруга більше спілкуватися не хоче. Розуміючи, що сама винна в тому, що сталося, Вероніка ще раз вибачилася і таки покинула Фейсбук.

Відчуваючи себе гірше нікуди, Вероніка сказала матері, що йде погуляти і вислизнула в бузкові сутінки прохолодного вечора.

Поправляючи свій капелюшок в ніжно-персикових тонах, Вероніка зловила на собі зацікавлений погляд декількох хлопців, які йшли їй назустріч, і рушила далі. Оглянувши себе уявним критичним поглядом, Вероніка вперше задумалася над тим, що квітчасті шифонові сукні, натягнуті поверх строкатих гольфів, укупі з різнокольоровими колготками і капелюхами а-ля п'ятдесяті, можливо й справді занадто екстравагантні. Але в Будапешті ніхто в школі над нею не насміхався. Навпаки, вона вважалася незвичайною і оригінальною, нехай і трішечки дивною. А нові однокласники з першого ж дня прийняли її в багнети: насміхалися, ображали, зневажали. Начебто мало їй було Ігоря з Міланою, тепер до них додалася ще й Поліна. І за що? Вероніка зітхнула. Світлина з Денисом не мала жодного підступу і прихованого натяку на щось між ними. З її боку точно, а з його — й поготів. Вероніка задумалася над тим, чи не помиляється. Їй складно було судити. В Угорщині вона ще ні в кого не закохувалася і нікому не симпатизувала, та й їй знаків уваги ніхто не приділяв, хоча хлопчиків серед друзів було більш аніж достатньо.

— Може варто зняти з себе цей одяг і одягатися як всі? — тихенько запитала саму себе, нервово натягуючи рукава до пальців. — Але ж тоді це вже буду не я.

— Що ти зробила? — Мілана втупилася в Поліну з неприкритим презирством.

— А що? Вона не входить в категорію наших друзів, — байдуже стиснула плечима Поліна.

— Вона новенька, — Мілана присіла в яйцеподібне крісло, підібгавши під себе ноги. Включивши ноутбук, швиденько зайшла на Фейсбук. — Нічого не знає і не розуміє. О! Таки видалила світлину. Знати б ще, яка вона була.

 — У мене є. Я скачала, — Поліна схопилася з ліжка і простягла свій телефон.

— Овва! — Мілана з цікавістю розглядала світлину, збільшивши її. — А нічого так вони разом виглядають.

— Не починай! Не знаю, що там натиснуло на мізки Дениса, але вже точно не те, що ти думаєш. Вона не його типаж, — відрізала Поліна, знову гепнувшись на ліжко.

— Ти така самовпевнена, — гмикнула Мілана. — Нехай так, але й тебе він відшив, пам'ятається.

Поліна розлючено похитала головою.

— А як щодо твоєї роботи в шкільній редакції? — поцікавилася Мілана, повертаючи телефон.

— У мене нема на це часу, — відмахнулася Поліна. — Майський і Юля впораються без мене.

— Ти ж знаєш, що я терпіти не можу, коли хтось ухиляється від своїх обов'язків, — Мілана пильно глянула на неї.

—Ну, вибач, що я не такий трудоголік, як ти, — знизала плечима Поліна.

— Ну, вибач, що з такими, як ти, у мене розмова коротка, — погляд Мілани залишався крижаним.

 — Мені шкода, що у тебе немає особистого життя, але у мене є його залишки і я повинна зібрати їх воєдино, — Поліна попрямувала до дверей.

— З Денисом у тебе немає шансів. Зеро! — Мілана навіть не ворухнулася.

— Подивимося, — уїдливо усміхнулася Поліна.

— Подивимося, — парирувала Мілана.

— Не збираюся віддавати його ні цьому чудилу з Угорщини, ні будь-кому іншому, — в голосі Поліни іскрилося попередження.

Мілана усміхнулася й втупилася на екран ноутбука:

— Не проводжаю. Ти знаєш де двері.

Коли Поліна пішла, Мілана взяла телефон і набрала один з номерів.

— Чого тобі? — почувся незадоволений голос на тому кінці діалогу.

— Денисе, є розмова, — відповіла не звертаючи уваги на його тон.

— У мене з тобою розмов нема, — пробурмотів Денис.

— Помиляєшся, — Мілана відправила Вероніці запит на дружбу і вийшла з Фейсбуку.

— Якщо мова про твого солоденького кузена, я більше його зачіпати не стану, — саркастично захихотів Денис.

— Мова про Поліну.

— Про неї точно розмови бути не може, — відрізав.

— Гаразд, я перефразую: Поліна досі впевнена, що поверне тебе, — усміхнулася Мілана.

— Успіхів їй, — реготнув Денис. — Попутного вітру!

— І, побачивши твою світлину з новенькою, наша Поля лютує. Вона залякувала Вероніку.

На тому кінці діалогу запанувала напружена тиша.

— Тепер у нас з'явилася тема для розмови? — незворушно продовжила Мілана. —  Зустрінемося в «Шоколадниці» через годину.

Денис так само мовчки вимкнув виклик. Мілана ж кинула телефон на ліжко і попрямувала до ванної. Знала, що Крилов неодмінно прийде.

— Мені дуже-дуже-дуже шкода, — Юля шморгнула носом. — Мілана озвіріє, а ти з’їдеш з глузду.

— Перестань! Це мені шкода, що з тобою таке сталося, — Антон зітхнув, зручніше притискаючи телефон до вуха. — Як ти примудрилася?