Вероніка закінчила розставляти свої речі в невеличкій кімнатці другого поверху, котра раніше служила коміркою для різного мотлоху.
Відмивши до блиску єдине вікно, вона оперлася на широке підвіконня й задивилася на сутінковий пейзаж: ряди майже однакових будинків, мережа вулиць і перехресть, центральний стадіон, що зливався з горизонтом ближче до полудня.
Почувся звук вхідного повідомлення на Фейсбук і Вероніка потягнулася до ноутбука, котрий мирно спочивав на симпатичному металевому ліжку.
Писала Реіка — краща подруга з Будапешту. У повідомленні виявилося безліч питань і ще більше новин про життя її колишньої школи та друзів, котрі залишилися там. Вероніці дуже хотілося поскаржитися, але допомогти Реіка нічим не могла, а просто засмучувати її не мало сенсу. Вероніка ухильно відповіла на питання і попрощавшись покинула сайт.
На той час на вулиці вже зовсім стемніло.
Мілана рідко чула, як сваряться її батьки, в основному вони майже не перетиналися в будинку. У кожного давно вже було своє життя і лише передвиборча кампанія батька — кандидата на пост мера, змушувала їх всіх грати роль щасливої родини.
Сьогоднішня сварка не стала для Мілани чимось незвичайним, але добряче її напружила. Мілана спробувала зосередитися на книзі, котру читала, але читання не йшло. Розуміючи, що дивиться на одне і те ж речення вже кілька хвилин поспіль, закрила книгу і, перевернувшись на живіт, взяла з тумбочки аркуш з прізвищами дівчат, які бажали увійти до складу танцювальної групи. Всі вони перебували в шістці запасних, але були однаково сильними. Мілана не знала, кого запропонувати фізкультурникові і хореографу, що мала вести танцювальну репетицію в середу. Адже ощаслививши одну дівчинку, Мілана, так чи інакше, засмутить п'ятьох інших.
Відкинувши аркуш в кут ліжка, Мілана піднялася на ноги і вийшла на балкон. Звідти відкривався приголомшливий вид на місто, котре потопало в м'яких вечірніх вогнях і ріку, що виблискувала вдалині.
— Це лише поганий день, а не погане життя, — спробувала заспокоїти саму себе. — Потрібно перетерпіти.
Мілана зітхнула — що б не трапилося між батьками, всі вони мусили зберігати показне щасливе життя. Від того залежав результат виборів, а отже не тільки майбутнє її батька, а й її власне.
Мілана не була ідіоткою і прекрасно розуміла, що лишень бездоганна зовнішність не допомогла б стати їй в школі тією, ким вона була. Якби не статус батька, навряд чи б вона так легко домоглася всього того, що у неї було. Так, виходило не дуже чесно і справедливо по відношенню до більш талановитих учнів, котрі мали менші статки, але що в цьому житті ще залишилося чесним?!
Витягнувши з кишені телефон, Мілана набрала номер Ігоря і незабаром почула клацання прийнятого виклику.
— Привіт, як ти?
— Нормально, — голос його був пригніченим і сухим.
— Анатолійович довго промивав мізки?
— Не дуже.
— Новенька до тебе претензій не має. Вона навіть не думала йти до директора, тому можеш не хвилюватися, — Мілана відчула легкий укол совісті, бо ж навіть не подякувала Вероніці. Кинула лише пару фальшивих слів і пішла.
— Хто знає, що вона скаже завтра, — Ігор прочистив горло. — У тебе як справи?
— Все нормально, — настільки ж ухильно відповіла Мілана.
— Ну добре. Тоді до завтра.
— Окей! — Мілана відключила виклик і, покрутивши телефон в руках, повернулася в свою кімнату.
Відклавши стільниковий на письмовий стіл, Ігор натягнув олімпійку і намагаючись не шуміти, вийшов на задній двір, де був споруджений імпровізований спортмайданчик з баскетбольним кільцем.
По дорозі пронісся автомобіль, з котрого долетіли гучні біти якогось репу. У сусідньому будинку молода матуся з вереском намагалася вкласти близнюків — маленьких виплодків пекла, котрі дихали рідше, аніж капостили.
Ігор взяв з кошика, прикріпленого на стінку біля гаража, м'яч і почав легенько ним відбивати. З кожним новим ударом по твердій кам'яній плиті відчував злість. Вона піднімалася звідкись зсередини подібно лаві, що рветься вгору з жерла вулкану.
Кожен новий кидок служив йому нагадуванням того, що баскетбол — останнє, чим Ігор хотів займатися в житті насправді.
Нещадне катування м'яча, майданчика та себе самого тривало досить довго. Ігор зупинився лише тоді, коли футболка, волога від поту, прилипла до підтягнутого тіла, а м'язи налилися свинцем.
— Отже вона таки поїхала? — Антон кинув короткий погляд на дверний отвір, в якому виднілася голова старшого Крилова, що сидів на дивані перед телевізором.
— І забрала Єву, — Денис помив останню чашку і сполоснувши раковину, порожнім поглядом втупився у вікно, бачачи в ньому лише своє похмуре відображення.
— А ти чому залишився? — Антон зітхнув, вже знаючи відповідь.
— Якби і я поїхав, уявляєш, що б тут було? — пробурмотів Денис. — Він же взагалі загнеться.
— Але ти будеш сумувати за матір’ю. А Єва... Ти ж з перших днів її няньчив, грав з нею. Їй без тебе буде так важко і сумно, — продовжував Антон, сам не розуміючи навіщо.
Йому було дуже незвично, що в будинку Крилових не чутний чистий дзвінкий сміх чотирирічної сестри Дениса, котра обожнювала грати з ними. Не пахло запашним фірмовим пирогом його матері, її квіти в горщиках зів'яли, а штори на вікнах були запнуті. Зміни лякали Антона, то що було говорити про самого Дениса? Юнак завжди був замкнутим, а тепер став ще й озлобленим на весь світ.
— Я прийняв рішення залишитися, вже нічого не зміниш, — Денис нарешті повернувся до Антона і в його світло-блакитних очах застигла печаль та безвихідь.
— А він сам що? — Антон кивнув у бік вітальні, звідки було чутно шум телевізора.
— Тиждень минув вже, а він, думаю, навіть не зрозумів, що мама поїхала, — Денис притулився спиною до холодильника і подивився собі під ноги.
— Мені шкода, що все так, — Антон теж опустив голову, відчуваючи незручність.
Відредаговано: 18.09.2020