Розділ 1

Яні!

З любов’ю та вірою в те,

що ти теж знайдеш свій

шлях у житті…

А день не задався! З самого ранку по даху стукотів дощ. Він шумів, ледь поміщаючись у водостічній трубі, бився об шибку прочиненого вікна і дратував своєю монотонністю.

Мілана Чернявська взагалі-то любила дощ, але не сьогодні. Сьогодні вона мала занадто багато справ, котрі мусила обов'язково зробити.

З голови не йшло те, що мало відбутися в «Північно-Західній» школі. Як на старосту 11 А класу, на Мілану було покладено дуже багато справ вже з першого вересня: отримання підручників на клас у бібліотеці, подача списків бажаючих займатися в різноманітних гуртках, складання нового комітету Трійці Старших Класів, в якій вона тепер була головною, знайомство з новенькою і короткий інструктаж для неї стосовно життя школи, нарис в шкільній газеті, а також підготовка до зустрічі з ветераном афганської війни, задуманої спеціально для уроку історії. Все це потрібно було зробити в найближчі два дні.

На ходу випивши склянку свіжого апельсинового соку, залишеного на ідеально відполірованій гранітній стільниці турботливою хатньою робітницею, Мілана прослизнула на ганок, де її вже чекав відправлений з роботи водій батька.

Коротко привітавшись з ним, Мілана сіла на заднє сидіння і набрала номер подруги:

— Поліно, виходь. Я буду через три хвилини.

Водій глянув в дзеркало заднього виду, але нічого не сказав, повертаючи погляд до дороги.

— Ми заберемо двох друзів. Це по дорозі. Добре? — ввічливо поцікавилася Мілана.

— Не питання, — стиснув плечима водій.

Натягуючи на голову капюшон своєї спортивної куртки, Денис Крилов підняв з підлоги сміттєвий мішок, доверху заповнений мотлохом, котрий йдучи зібрала матір. Він кинув короткий погляд на батька, що розлігся на дивані у вітальні. Його п'яне хропіння було чутно навіть у передпокої. Зітхнувши, Денис поспішив до сміттєвих контейнерів, котрі знаходилися недалеко від будинку. Викинувши мішок, Денис сунув руки в кишені джинсів. Зсутулившись, він сховався під навісом шкільної зупинки, вдивляючись в бік повороту, з-за якого завжди з'являвся старий шкільний автобус, що прямував до «Північно-Західної» школи.

— Ти не забув спортивну форму? — матір поклала на стіл перед Ігорем Васильєвим омлет і кілька скибочок сиру.

— Ні. Дякую, мамо, — Ігор усміхнувся і взявся за сніданок. — Як у тебе з форумом?

— О! Чудово. Долоньки вже вологі. Якщо мій проект затвердять, то мене підвищать, а якщо ні, то нам доведеться важкувато, — з хвилюванням мовила вона.

— Все вийде! Я вірю в тебе і схрещую пальці на удачу, — Ігор піднявся з-за столу і, поцілувавши матір в щоку, взяв з підлоги біля порога рюкзак. — До вечора.

— Удачі, — усміхнулася вона зі щемливим сумом, котрий відчувають ті матері, діти яким далися занадто вже важким шляхом.

Ігор вийшов на ганок будинку, враз помітивши червоний седан Мерседес, котрий якраз під'їжджав до будинку. Він, як і Ігор, поспішав в бік «Північно-Західної».

Кинувши в рюкзак пластиковий контейнер з сандвічами і пляшку мінеральної води, Антон Майський поправив навушники та додавши гучності на програвачі, збіг сходинами на перший поверх будинку, котрий знаходився в глухому куті затишного містечка.

— Я пішов, — після тих слів, Антон вийшов на ганок і осідлав новенький велосипед, що стояв біля сходинок ганку.

До школи «Північно-Західна» було всього два перехрестя.

— Все вийде, — з погано прихованим хвилюванням промовив чоловік, повертаючись від керма кроссовера до заднього сидіння, на якому розташувалася Вероніка Дареш.

— Пам'ятай, що тільки привітність та щирість допомагають знайти друзів. Щойно вони побачать, яка ти відкрита й мила, одразу захочуть з тобою товаришувати, — додала миловидна жінка з теплою усмішкою.

— Сподіваюся, що так і буде, — усміхнулася Вероніка, виходячи з автомобілю і стискаючи в руках свій чемоданчик, прикрашений наклейками з зображенням прапорів країн Європи.

Батьки змахнули їй на прощання і автомобіль покотив в бік, протилежний школі «Північно-Західна».

Вероніка стиснула чемоданчик і невпевнено озирнувшись на всі боки, попрямувала до високих залізних воріт, відкритих навстіж. На її обличчі з'явилася привітна мила усмішка, що оголила ряд зубів, різці котрих були злегка висунуті вперед й загострені.

За спиною враз почулися перешіптування та короткі смішки. Вероніка здивовано повернула голову, але дівчата, що йшли позаду, поспішно опустили погляд.

Ковтнувши, Вероніка піднялася на широкий критий ганок школи і склала свою строкату парасольку. Увійшовши до вестибюля, спіймала на собі глузливі погляди присутніх там школярів, але зі всіх сил намагалася залишатися доброзичливою.

Підійшовши до перших-ліпших хлопців, з помітним іноземним акцентом Вероніка поцікавилася:

— Мої вітання! А де мені знайти Мілану Чернявську?

Школярі витріщилися на неї, давлячись сміхом.

— Я Мілана Чернявська, а ти, мабуть, Вероніка Дареш? — бездоганно-гарне обличчя Мілани, котра стояла в центрі вестибюля, спотворилося в гримасі презирства. — Боже мій!

— Так, це я, — кивнула Вероніка і, утримуючи на обличчі залишки усмішки, простягнула свою долоню.

Проігнорувавши вітальний жест, Мілана озирнулася до подруг.

— Ну і ну! — пробурмотіли обидві дівчини одночасно.

— Я думала, що Франція ще залишається провідною країною в світі смаку та стилю, — клацнула язиком Мілана. — Мабуть помилялася.

— Я приїхала не з Франції, — наївно відповіла Вероніка, не зрозумівши суть сказаного. —  Я родом з Угорщини.

— Певно я переплутала, — глузливо відповіла Мілана.