РОЗДІЛ 24. Порожнеча

Київ зустрів Олю звичною, рідною прохолодою осіннього вечора, зовсім не схожою на витончену, аристократичную елегантність Парижа, — і все ж, попри всю знайомість рідних вулиць, рідної мови, рідного театру, Оля відчувала глибоку, незрозумілу порожнечу, яка супроводжувала кожен її крок відтоді, як літак відірвався від паризької злітної смуги.

— Раді вітати тебе вдома, — Северин обійняв її в аеропорту з тією самою батьківською теплотою, яку вона пам'ятла з усіх найважливіших моментів своєї кар'єри. — Театр чекав на цей день довго.

Оля усміхнулася, намагаючись відповісти на теплоту зустрічі з належною вдячністю, хоча кожна клітина її тіла, здавалося, протестувала проти самого факту повернення, проти рішення, прийнятого в найгіршу можливу мить емоційного виснаження.

Перші тижні вдома минули у вихорі офіційних формальностей — підписання нового контракту, пресконференція, присвячена поверненню колишньої учениці Насті на батьківщину вже в новому, значно вищому статусі, низка інтерв'ю місцевим виданням, які з гордістю висвітлювали «тріумфальне повернення української зірки Паризької опери».

Оля виконувала кожен обов'язок бездоганно, професійно, з тією самою технічною досконалістю, яка завжди відрізняла її роботу, — але щось глибоко всередині неї залишалося порожнім, відстороненим, наче вона спостерігала за власним життям крізь скло, не в змозі повністю відчути радість чи задоволення, які мали б приносити це довгоочікуване, тріумфальне повернення.

— Ти не виглядаєш щасливою, — зауважила Настя одного вечора, коли вони сиділи разом на тій самій терасі, де колись обговорювали майбутнє паризької кар'єри Олі. — Повернення мало б принести тобі радість, а натомість я бачу тільки тугу в твоїх очах.

— Я зробила правильний вибір, — сказала Оля, хоча власні слова прозвучали непереконливо навіть для неї самої. — Кар'єра, яку я завжди мріяла здобути, можливість зрештою очолити рідний театр.

— Правильні рішення, прийняті з образи та болю, — тихо зауважила Настя, — рідко приносять справжнє, тривале задоволення, Олю.

***

За тисячі кілометрів звідти, у Парижі, Етьєн переживав власну, не менш болісну версію тієї самої спустошеної порожнечі.

Він повернувся до звичної, крижаної дисципліни, яка колись визначала буквально кожен аспект його професійного й особистого життя, — суворі репетиції, безжальна технічна вимогливість, повна відсутність будь-якого особистого тепла в стосунках із трупою. Жанна, яку він висунув на головні партії наступного сезону, старанно намагалася заповнити порожнечу, залишену відсутністю Олі, але щось у його крижаному, відстороненому керівництві тепер здавалося навіть колегам значно темнішим, значно безжальнішим, ніж до появи української танцівниці, яка на короткий, дорогоцінний час навчила його знову відчувати справжнє, живе щастя.

— Ви змінилися знову, — обережно зауважила Матильда одного дня, спостерігаючи, як він із крижаною, беззаперечною різкістю критикує найменшу технічну недосконалість молодої танцівниці. — Повернулися до того самого чоловіка, яким були до появи мадемуазель Гнатюк.

— Я просто підтримую стандарти, яких завжди вимагав цей театр, — коротко відповів він, не бажаючи обговорювати тему, яка завдавала болю, гострішого за будь-яку публічну критику пресою чи радою директорів.

Але вночі, повертаючись до самотньої, порожньої квартири, він часто знаходив себе за старою, вицвілою фотографією тепер уже двох жінок, яких кохав і втратив тим самим, здавалося, невідворотним, жорстоким способом, — Камілли, чия трагічна смерть назавжди закарбувала в ньому глибокий, невигойний страх, і Олі, чию живу, тремтливу любов він, можливо, сам же й відштовхнув власним, самозахисним страхом утрати.

Селін, спостерігаючи за цією новою, болісною трансформацією художнього керівника, якого, попри всю давню ворожість, зрештою навчилася поважати значно глибше, ніж будь-коли могла собі уявити, наважилася підійти до нього одного вечора з тією самою прямотою, яка завжди відрізняла її характер.

— Ви зробили помилку, — сказала вона прямо, без жодного вступу. — Відпустивши її так, без справжньої боротьби за те, що між вами було.

— Вона сама обрала піти, — заперечив він, хоча голос видавав значно глибший, значно болючіший сумнів.

— Вона обрала піти, тому що ви самі заздалегідь здалися, — твердо заперечила Селін. — Я бачила це на власні очі, пане Моро. Бачила, як ви готували заміну задовго до того, як вона встигла прийняти остаточне рішення. Це не довіра. Це самозахисний страх, замаскований під практичну розсудливість.

Він мовчав довго, і обличчя його було сповнене такої глибокої, прихованої муки, що Селін на мить майже пошкодувала про власну прямоту.

— Можливо, ти маєш рацію, — визнав він нарешті, і голос його затремтів від давнього, незмінного болю. — Можливо, я справді занадто сильно боюся повторення втрати, аби дозволити собі справжню, беззастережну довіру.

— Тоді, можливо, — тихо сказала Селін, — настав час перестати боятися й почати боротися.

***

В Україні Оля продовжувала виконувати кожен професійний обов'язок із тією самою бездоганною ретельністю, намагаючись переконати себе, що тільки час потрібний, аби порожнеча в грудях нарешті заповнилася радістю рідного тріумфу.

Але коли вона танцювала — навіть найскладніші, найвиразніші партії свого репертуару, — щось найважливіше, здавалося, зникло з її виконання: та сама глибока, емоційна правда, яку Етьєн колись навчив її розкривати ще повніше, ще щиріше, ніж вона коли-небудь дозволяла собі раніше.

— Ти танцюєш технічно бездоганно, — зауважив Северин одного дня після виснажливої репетиції, — але щось зникло з твого виконання, Олю. Та сама глибина, яка завжди відрізняла твій стиль від простої технічної досконалості.

— Можливо, я просто втомлена після перельоту й усіх формальностей повернення, — ухильно відповіла вона, не бажаючи зізнаватися навіть самій собі в справжній причині цієї внутрішньої порожнечі.

Але того вечора, лежачи без сну в темряві своєї старої, знайомої квартири, Оля нарешті дозволила собі визнати правду, якої так довго уникала: вона покинула Париж не заради справжнього, усвідомленого вибору власної кар'єри, а заради втечі від болю, від страху, від глибокої, незахищеної вразливості справжнього кохання.