РОЗДІЛ 23. Розрив

Наступні дні Оля провела в болісних роздумах, намагаючись зважити кожен аспект рішення, яке мало визначити все її подальше життя, — телефонувала Северину, уточнюючи деталі пропозиції, умови контракту, терміни, протягом яких він готовий чекати на остаточну відповідь. Вона не бажала приймати настільки важливе рішення, спираючись лише на емоції, без повного розуміння практичних наслідків кожного можливого вибору.

Вона й не підозрювала, наскільки хибно ці обережні, суто інформаційні розмови будуть витлумачені тими, хто спостерігав за нею збоку.

— Чула, ти вже обговорюєш умови контракту з українським театром, — зауважила Жанна, дублерка, під час короткої перерви між репетиціями, і її голос лунав із тією награною невинністю, яка завжди супроводжує найболючіші плітки. — Усі вважають, що це вже вирішена справа.

— Я просто уточнюю деталі, — швидко заперечила Оля, відчуваючи, як тривога стискає груди. — Ще нічого не вирішено.

Але чутка, одного разу народившись, поширилася трупою зі швидкістю, з якою поширювалися всі попередні плітки, — і зрештою, спотворена й перебільшена незліченними переказами, досягла вух Етьєна раніше, ніж Оля встигла пояснити йому правду особисто.

— Ти вже прийняла рішення, — сказав він того вечора, коли вона прийшла до його кабінету, і голос його звучав напрочуд рівно, майже механічно, зовсім не схоже на теплу, відкриту інтонацію останніх тижнів. — Чому не сказала мені прямо, замість того щоб дозволити мені дізнатися про це з пліток трупи?

— Я ще нічого не вирішила, — спантеличено заперечила вона. — Просто уточнювала деталі у Северина, щоб прийняти усвідомлене рішення.

— Деталі контракту зазвичай уточнюють ті, хто вже практично прийняв рішення, — гірко зауважив він, і Оля побачила в його очах той самий давній страх, знайомий їй ще з перших тижнів їхнього знайомства, — страх, який, вона тепер розуміла з болісною ясністю, ніколи повністю не зникав, тільки тимчасово відступав під тиском нової, ще крихкої довіри.

— Етьєне, це нечесно, — сказала вона, відчуваючи, як власна образа змішується з розпачем. — Ти просив мене прийняти рішення самостійно, спираючись на власне серце, а тепер звинувачуєш мене в тому, що я намагаюся зробити це відповідально?

Він не відповів одразу, і в цій важкій, промовистій мовчанці Оля побачила відповідь, якої найбільше боялася, — він уже почав внутрішньо готуватися до її втрати, вибудовуючи нову захисну дистанцію, замість того щоб довіритися непевності спільного очікування.

— Я говорив сьогодні з радою директорів, — сказав він, і голос його звучав холодно, діловито, наче він навмисне намагався убезпечити себе від майбутнього болю, заздалегідь дистанціюючись від неминучої, на його переконання, втрати. — Запропонував розглянути Жанну як офіційну кандидатку на головні партії наступного сезону, враховуючи твою ймовірну недоступність.

Оля відчула, як земля йде з-під ніг від цього раптового, болісного одкровення.

— Ти вже готуєш заміну мені? — прошепотіла вона, і голос її тремтів від шоку й глибокого, роздираючого болю. — Навіть не дочекавшись мого остаточного рішення?

— Я просто практично готуюся до будь-якого можливого результату, — заперечив він, хоча голос зраджував значно глибшу, значно болючішу правду.

— Ні, — твердо заперечила вона, і сльози нарешті прорвалися назовні неконтрольованим потоком. — Ти знову тікаєш, Етьєне. Так само, як тікав від Камілли роками потому, вибудовуючи крижані стіни замість справжньої, вразливої довіри. Замість того щоб чекати поруч зі мною, поки я зважую це неймовірно важке рішення, ти вирішив заздалегідь змиритися з найгіршим сценарієм, аби захистити себе від повторного болю.

— А що мені залишається робити? — вигукнув він, уперше за весь цей напружений тиждень дозволяючи собі відкрито виявити накопичений біль. — Сидіти склавши руки, чекаючи, коли ти підеш, залишивши мене наодинці з черговою втратою, яку я, можливо, цього разу просто не переживу?

— Залишається довіряти мені! — вигукнула вона у відповідь. — Довіряти, що я кохаю тебе достатньо сильно, щоб боротися за наше спільне майбутнє, незалежно від того, яке остаточне рішення я зрештою прийму!

Тиша, що запала після цього вибуху взаємних звинувачень, здавалася абсолютною, оглушливою, наповненою всім тим болем, усіма тими страхами, які обоє носили приховано занадто довго.

— Можливо, — сказав він нарешті, і голос його затремтів від виснаження й давньої, невигойної муки, — я просто не здатен на подібну довіру, Олю. Можливо, шість років, проведених у постійному страху повторення трагедії, зламали в мені щось, що вже неможливо повністю відновити, хоч би як сильно я тебе кохав.

— Тоді, можливо, — прошепотіла вона, і сльози текли по обличчю нестримним потоком, — ти маєш рацію, що я мушу прийняти рішення, яке звільнить нас обох від цього болісного, виснажливого циклу взаємних страхів.

Слова вирвалися в неї раніше, ніж вона встигла повністю усвідомити їхню остаточну, незворотну вагу, — а щойно вимовлені, вони повисли між ними важким, нищівним тягарем, який жодне з них, здавалося, уже не могло взяти назад.

***

Наступного ранку Оля зателефонувала Северину, повідомляючи про рішення прийняти пропозицію — не стільки через щиру впевненість у правильності цього вибору, скільки через глибоку, розпачливу образу, через відчуття, що Етьєн уже здався, уже готувався до її втрати задовго до того, як вона сама встигла зробити остаточний вибір.

— Я підтверджую домовленість про тижневий термін на збори, — сказала вона голосом, позбавленим будь-якої радості чи полегшення, яке мало б супроводжувати подібне кардинальне рішення. — Повернуся додому наприкінці місяця.

Настя, дізнавшись про це рішення того ж дня, прийшла до Олі з виразом глибокого, стурбованого нерозуміння.

— Це не схоже на рішення, прийняте з любові до рідного театру, — тихо зауважила вона, спостерігаючи, як Оля механічно, без жодного ентузіазму починає пакувати речі. — Це схоже на рішення, прийняте з болю й образи.