РОЗДІЛ 21. Гості з дому

Настя й Марк приземлилися в паризькому аеропорту через три дні після прем'єри, і коли Оля побачила їх серед натовпу пасажирів у залі прибуття, вона не змогла стримати сліз радості, кинувшись назустріч із тим самим нестримним захватом, з яким колись обіймала наставницю на прощання перед від'їздом із рідного дому.

— Ти виглядаєш інакше, — зауважила Настя, відступаючи, щоб роздивитися колишню ученицю на відстані витягнутої руки, і в її погляді промайнула та сама материнська гордість, яку Оля пам'ятала з найважливіших моментів свого життя. — Щасливішою. Впевненішою.

— Я почуваюся інакше, — зізналася Оля, усміхаючись крізь сльози. — Париж навчив мене значно більшого, ніж просто нової хореографії.

Марк, тримаючи валізи обох, із теплою усмішкою спостерігав за цією зворушливою зустріччю, і Оля помітила, як роки не змінили головного в цьому чоловікові — тієї самої спокійної, непохитної відданості, яку вона завжди бачила в його ставленні до Насті.

Вечеря відбулася в затишному ресторанчику неподалік опери — тому самому, куди Оля часто заходила після виснажливих репетицій, — і коли Етьєн приєднався до них, одягнений у простий, елегантний костюм, без жодної звичної крижаної формальності, Оля відчула нервове тремтіння, спостерігаючи, як двоє найважливіших людей у її паризькому й українському житті нарешті зустрічаються.

— Пане Моро, — Марк першим простягнув руку, і голос його був спокійним, хоча оцінювальний погляд видавав типову батьківську пильність чоловіка, який звик захищати тих, кого вважав своєю родиною. — Багато чули про вас.

— Сподіваюся, не тільки з газетних заголовків, — сухо зауважив Етьєн, потискаючи руку з тією самою впевненою твердістю, яку демонстрував у будь-якій ситуації, що вимагала самовладання.

Марк коротко, несподівано щиро розсміявся.

— Газети перебільшують трагедію значно частіше, ніж передають справжню суть людини, — сказав він. — Я по собі знаю, наскільки спотвореною може бути публічна версія приватної історії.

Напруга за столом, яку Оля відчувала з моменту приходу Етьєна, поступово почала розсіюватися, поступаючись місцем теплій, невимушеній розмові.

— Розкажіть мені, — попросила Настя, коли основна страва вже була подана, а келихи вина додали бесіді невимушеної легкості, — як саме крижаний художній керівник Паризької опери дозволив українській дівчині розтопити власне серце?

Етьєн на коротку мить завагався, кидаючи погляд на Олю, наче запитуючи дозволу на відвертість.

— Вона показала мені, — сказав він нарешті, і голос його затремтів від щирості, яку, Оля знала, йому досі важко було демонструвати перед незнайомцями, — що справжня сила полягає не в уникненні болю, а в здатності любити знову, попри весь пережитий страх.

Настя подивилася на Олю з новим, глибоким розумінням, у якому вчувалося власне, добре знайоме відлуння подібного досвіду.

— Здається, доля має звичку зводити разом людей, які найбільше потребують саме такого уроку, — тихо сказала вона, беручи Марка за руку під столом із тим самим жестом ніжності, який Оля пам'ятала з незліченних вечорів у їхньому українському домі.

Пізніше того вечора, коли Настя й Марк відлучилися до готелю, щоб розпакувати валізи перед завтрашньою, обіцяною Етьєном приватною екскурсією театром, Оля й Етьєн залишилися удвох на набережній Сени, спостерігаючи, як вечірнє світло міста відбивається в темній воді ріки.

— Вони чудові люди, — тихо сказав Етьєн. — Тепер розумію, звідки у тебе ця непохитна внутрішня сила.

— Настя врятувала мене так само, як я, сподіваюся, допомагаю врятувати тебе, — відповіла Оля, притискаючись ближче до нього в прохолоді вечірнього повітря.

Він мовчав довго, дивлячись на воду, і Оля відчула, як напруга, що супроводжувала його весь вечір, попри теплу атмосферу зустрічі, нарешті починає проступати відкрито.

— Я хотів попросити в них дещо завтра, — сказав він нарешті, і голос його затремтів від хвилювання, якого вона рідко чула в ньому навіть перед найвідповідальнішими професійними рішеннями.

— Що саме? — обережно запитала вона, і серце її пришвидшилося новим, тремтливим передчуттям.

— Благословення, — прошепотів він, обертаючись до неї обличчям, і його очі були повні такої відвертої, незахищеної ніжності, яку вона бачила в ньому лише в найінтимніші моменти їхньої близькості. — На те, щоб попросити твоєї руки, Олю.

Вона завмерла, і серце калатало так голосно, що, здавалося, заглушувало навіть шум вечірнього міста навколо них.

— Етьєне, — прошепотіла вона, і сльози несподіваного, всеохопного щастя навернулися на очі.

— Я ще не готовий офіційно просити тебе сьогодні, — швидко додав він, вочевидь неправильно витлумачивши її приголомшену мовчанку як вагання. — Хочу зробити це правильно, з їхнім благословенням, з моментом, гідним глибини моїх почуттів до тебе. Але я хотів, щоб ти знала про мій намір заздалегідь, аби не здивувати тебе занадто раптово, коли настане слушний момент.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, обіймаючи його з такою силою, наче намагалася назавжди закарбувати цю мить у пам'яті. — Хоч би коли ти вирішив запитати, відповідь завжди буде однаковою.

Він притягнув її ближче, цілуючи з тією самою ніжною відчайдушністю, яка завжди супроводжувала найглибші, найщиріші моменти їхніх стосунків, і Оля, стоячи на набережній вечірньої Сени в обіймах чоловіка, якого кохала понад усе на світі, відчула, що, можливо, попереду на неї чекає найщасливіший період усього її життя.

***

Але тієї ж ночі, повернувшись до своєї квартири, Оля виявила повідомлення, яке загрожувало ускладнити це ідеальне, здавалося б, безхмарне щастя значно більше, ніж вона могла собі уявити.

Лист від Северина, старого художнього керівника рідного театру, — офіційна, ретельно сформульована пропозиція повернутися додому наступного сезону вже не простою солісткою, а провідною примою театру, з перспективою за кілька років зайняти його власну посаду художнього керівника, коли він нарешті вирішить піти у довгоочікувану відставку.