РОЗДІЛ 19. Бунт

Дві доби до прем'єри Оля провела в стані, подібному до того, який переживала в перші, найважчі тижні свого паризького життя, — самотньою, невпевненою, роздертою між гордістю й глибоким, виснажливим страхом, що весь цей шлях, усі пережиті випробування зрештою виявляться марними.

Дублерка, молода французька танцівниця на ім'я Жанна, уже розпочала інтенсивну підготовку до головної партії, і хоча офіційного рішення про заміну не було оголошено, саме її присутність на репетиціях, саме мовчазне визнання можливості такої заміни боліло гостріше за будь-яку відкриту образу.

— Ти збираєшся просто змиритися з цим? — прямо запитала Матильда, знайшовши Олю в порожній репетиційній залі пізно ввечері, де та відпрацьовувала складний підйом самостійно, попри відсутність партнера.

— А що мені робити? — гірко відповіла Оля, важко дихаючи після чергової спроби. — Боротися проти страху чоловіка, який уже втратив кохану жінку тим самим, безжальним способом? Це здається жорстоким навіть просити.

— А здаватися перед власною мрією заради чужого, нехай навіть виправданого страху — це не жорстоко? — прямо запитала Матильда. — Олю, ти приїхала сюди з іншого кінця Європи, подолала зневагу цілої трупи, довела свій талант усупереч усім сумнівам. Невже дозволиш страху іншої людини — хоч би якого вистражданого й зрозумілого — забрати в тебе роль, яку ти чесно заслужила?

Оля мовчала довго, обмірковуючи слова подруги, відчуваючи, як давній, глибоко похований страх — той самий, що супроводжував її з перших днів у Парижі, — знову піднімається на поверхню.

***

«Можливо, Селін мала рацію із самого початку», — думала Оля тієї ночі, лежачи без сну в темряві власної квартири. — «Можливо, я ніколи справді не належала цьому світу. Провінційна дівчина з України, що насмілилася мріяти про головну партію в найпрестижнішому театрі Європи, про кохання найзагадковішого, найскладнішого чоловіка цієї сцени. Можливо, усе це було просто тимчасовою, приреченою на поразку ілюзією».

Цей страх, глибокий і виснажливий, супроводжував її з першого дня приїзду до Парижа — страх чужинки, страх самозванки, страх, що рано чи пізно весь цей блискучий, здавалося б, здобутий власною працею світ виявиться недосяжним, назавжди закритим для когось настільки чужого цьому вишуканому, аристократичному середовищу.

Але, лежачи в темряві, згадуючи слова Насті про те, що справжній талант і справжня відданість зрештою перемагають будь-яку зневагу, Оля відчула, як давній страх поступово поступається місцем новій, зміцнілій рішучості.

«Я не приїхала сюди, щоб здатися», — подумала вона, підводячись із ліжка з новою, непохитною метою. — «Ні через зневагу Селін, ні через страх Етьєна. Я заслужила цю роль. І я битимуся за неї — не тільки заради власної кар'єри, а заради доведення, що справжнє мистецтво, народжене з душі, завжди переможе будь-який страх чи упередження».

***

Наступного ранку вона знайшла Етьєна в його кабінеті — рішуча, зібрана, готова до конфронтації, якої уникала занадто довго.

— Я не дозволю тобі замінити мене, — сказала вона прямо, без жодного вступу.

Він підняв здивований погляд від паперів, вочевидь не очікуючи настільки прямого виклику.

— Олю, я просто намагаюся...

— Захистити мене, я знаю, — перебила вона. — Але, Етьєне, ти не питав, чи потребую я цього захисту. Не питав, чи готова я сама прийняти ризик заради мистецтва, яке кохаю так само сильно, як кохала Камілла.

Він здригнувся, почувши це ім'я, але Оля не відступила.

— Я не Камілла, — продовжила вона твердо. — Я не приховуватиму травм чи слабкостей через страх твого осуду. Якщо щось непокоїть мене фізично, я скажу прямо. Але я відмовляюся дозволити твоєму, хоч і зрозумілому, страху визначати мою професійну долю.

— А якщо щось піде не так? — прошепотів він, і голос його затремтів від давньої, невигойної муки. — Якщо я втрачу тебе тим самим способом?

— Тоді це буде трагічна випадковість, — твердо сказала вона, — а не наслідок моєї слабкості чи твоєї недостатньої турботи. Етьєне, життя завжди несе ризик. Відмова від усього, що робить його вартим прожиття, — від мистецтва, від кохання, від справжньої, живої близькості — не захищає від болю. Вона просто гарантує інший різновид страждання: повільне, виснажливе існування в постійному страху, а не справжнє життя.

Він мовчав довго, і обличчя його було сповнене боротьби, яку вона вже добре знала, — давнього страху проти нової, тремтливої спроби довіритися знову.

— Я заслужила цю роль, — повторила вона твердіше. — Власним талантом, власною наполегливістю, попри зневагу, попри інтриги, попри всі перешкоди цього вимогливого світу. Я відмовляюся дозволити будь-кому — ні Селін, ні пресі, ні навіть тобі, Етьєне, хоч би як сильно я тебе кохала, — забрати в мене цю чесно здобуту перемогу.

Селін, яка випадково стала свідком частини цієї розмови через напіввідчинені двері кабінету, пізніше того ж дня знайшла Олю в порожньому коридорі театру.

— Я чула вашу розмову, — сказала вона тихо, без звичної ворожості в голосі. — Твоя сміливість... вражає мене, мадемуазель Гнатюк.

— Дякую, — обережно відповіла Оля, не до кінця довіряючи цій несподіваній зміні тону.

— Знаєш, — Селін подивилася на неї з новим, незвичним виразом поваги, — можливо, я помилялася щодо тебе із самого початку. Ти заслуговуєш на цю роль не через фаворитизм, а через справжню, незламну рішучість, яку рідко зустрінеш навіть серед найдосвідченіших танцівниць цієї трупи.

— Це багато для мене означає, — щиро сказала Оля, відчуваючи, як несподіване примирення з колишньою суперницею додає сил перед наближенням вирішального випробування.

— Хай щастить завтра, — сказала Селін, розвертаючись, щоб піти, а потім раптово зупинилася, додаючи тихіше: — І, Олю... якщо завтрашня прем'єра пройде успішно, можливо, ти справді станеш тією, хто нарешті звільнить його від привидів минулого. 

Того вечора Оля знайшла Етьєна на даху театру — місці, куди, як вона дізналася від Матильди, він часто приходив на самоті, коли тягар минулого ставав нестерпним.