РОЗДІЛ 18. Втеча

Тиждень після пресконференції минув у відносному, хоч і крихкому спокої — преса поступово втрачала інтерес до скандалу, не підживленого новими подробицями, трупа звикала до нової реальності відкритих стосунків свого художнього керівника, а підготовка до прем'єри тривала своїм звичним, виснажливим ритмом.

Але Оля помічала зміну в Етьєні задовго до того, як наважилася озвучити її вголос.

Спершу це були дрібниці — коротші, формальніші розмови під час репетицій, менше фізичного контакту під час хореографічних виправлень, ніж раніше, тінь напруги, що з'являлася в його погляді щоразу, коли вона виконувала найскладніший, найризикованіший підйом другого акту — той самий технічний елемент, який, вона тепер розуміла з болісною, запізнілою ясністю, коштував Каміллі життя.

— Дата прем'єри, — зауважила Матильда одного дня, звіряючись із офіційним календарем театру, — за збігом обставин, припадає рівно на шосту річницю загибелі Камілли.

Оля завмерла, відчуваючи, як шматочки складної, болісної мозаїки нарешті складаються в ясну, тривожну картину.

— Чому ти не сказав мені? — тихо запитала вона того вечора, знайшовши Етьєна в його кабінеті, схиленого над паперами з тим самим напруженим, відстороненим виразом обличчя, який останнім часом ставав дедалі звичнішим.

— Про що? — запитав він, не піднімаючи погляду.

— Про річницю, — сказала вона прямо. — Про те, що прем'єра відбудеться в той самий день, коли загинула Камілла.

Він завмер, і ручка в його руці зупинилася на півслові.

— Це просто збіг календаря, — сказав він нарешті, і голос його прозвучав занадто рівно, занадто контрольовано, щоб бути переконливим.

— Етьєне, — вона підійшла ближче, — я бачу, як ти змінився останнім тижнем. Бачу страх у твоїх очах щоразу, коли я виконую підйом другого акту. Будь ласка, не вдавай, ніби це просто збіг, який нічого для тебе не означає.

Він відклав ручку, нарешті підводячи погляд, і Оля побачила в його очах той самий давній, безжальний страх, який, здавалося, він намагався подолати тижнями їхньої близькості, а тепер, з наближенням фатальної дати, він знову набирав повну, паралізуючу силу.

— Я не можу перестати думати про це, — зізнався він нарешті, і голос його затремтів. — Щоразу, коли бачу тебе в повітрі під час підйому, я бачу її. Бачу момент, коли все пішло не так. Я не впевнений, що витримаю повторне переживання цього жаху, Олю. Навіть у вигаданій, хореографічній формі.

— Ти думаєш, зі мною станеться те саме? — обережно запитала вона, хоча вже знала відповідь.

— Я не знаю, що думати, — прошепотів він, затуляючи обличчя руками на коротку, болісну мить. — Знаю тільки, що не переживу, якщо втрачу ще одну кохану жінку тим самим жорстоким способом.

Наступні дні підтвердили найгірші побоювання Олі.

Етьєн почав наполягати на зміні хореографії найскладнішого підйому — спрощуючи його, позбавляючи драматичної, технічно вражаючої складності, яку сам же й поставив кілька тижнів тому.

— Це знищить усю емоційну кульмінацію балету, — запротестувала Оля під час однієї з репетицій, коли він утретє за тиждень вимагав спрощення хореографії. — Глядачі очікуватимуть саме цього моменту, Етьєне. Він має залишитися таким, яким ти його задумав спочатку.

— Безпека важливіша за драматичний ефект, — відрізав він, і голос його звучав холодно, віддалено, зовсім не схоже на теплого, відкритого чоловіка останніх тижнів.

— Ти не довіряєш мені, — тихо сказала вона, відчуваючи, як біль пронизує груди гостріше за будь-яку фізичну втому. — Чи, можливо, ти просто не довіряєш собі — власній здатності бути поруч, не дозволяючи страху знову все зруйнувати?

Він мовчав довго, і Оля побачила відповідь у цій важкій, промовистій тиші.

Переломний момент настав за три дні до прем'єри, коли Етьєн без попереднього обговорення оголосив трупі про рішення, яке вразило Олю сильніше за будь-яку попередню зраду довіри.

— Я вирішив призначити дублерку для мадемуазель Гнатюк, — оголосив він холодно, професійно, під час звичайної ранкової репетиції, — на випадок будь-яких непередбачуваних обставин напередодні прем'єри.

Зала здивовано загула. Оля відчула, як обличчя палає від приниження й шоку: таке рішення, оголошене публічно, без жодного попереднього обговорення, виглядало як пряме, недвозначне свідчення його втраченої віри в її здатність виконати партію.

— Можемо поговорити приватно? — прошепотіла вона, коли репетиція нарешті завершилася, і голос її тремтів від стримуваних сліз.

Він кивнув, ведучи її до порожнього кабінету, де вперше за весь цей напружений тиждень вони опинилися наодинці.

— Як ти міг оголосити це публічно, навіть не попередивши мене? — вибухнула вона, щойно двері зачинилися. — Ти хоч уявляєш, як принизливо це виглядало перед усією трупою?

— Я намагаюся захистити тебе, — заперечив він, хоча голос звучав непереконливо навіть для нього самого.

— Ні, — твердо заперечила вона, — ти намагаєшся захистити себе. Від страху знову пережити втрату. Але замість того, щоб довіритися мені, довіритися нашим спільним зусиллям, ти просто втікаєш — так само, як, за твоїми власними словами, втікав від Камілли, обираючи крижану дистанцію замість справжньої близькості.

Слова вдарили його з такою силою, що він фізично здригнувся, наче отримав удар.

— Це не те саме, — прошепотів він.

— Хіба? — вона дивилася на нього прямо, відмовляючись відступати, попри весь біль цієї конфронтації. — Ти знову ставиш правила й дистанцію вище за довіру. Знову дозволяєш страху визначати твої рішення замість справжньої, усвідомленої любові.

Він мовчав довго, і обличчя його було сповнене такого глибокого, роздираючого страждання, що на мить Оля мало не пожаліла про власну прямоту.

— Я не можу втратити тебе так само, як втратив її, — прошепотів він нарешті, і голос його зламався на останньому слові. — Я просто не можу, Олю. Цей страх сильніший за мене.

— Тоді довірся мені, — твердо сказала вона, — замість того, щоб намагатися контролювати кожну деталь, аби уникнути повторення трагедії. Довірся моєму власному вибору ризикувати заради мистецтва, яке я кохаю так само сильно, як кохаю тебе.