РОЗДІЛ 13. Таємниця Етьєна

Він знайшов Олю за три дні, коли генеральна репетиція нарешті завершилася, а решта трупи розійшлася по домівках, — знайшов її в порожньому фоє театру, куди вона вийшла подихати свіжим повітрям після виснажливого, емоційно напруженого дня.

— Я готовий розповісти вам правду, — сказав він тихо, без жодного вступу, наче ці слова коштували йому останніх залишків мужності, яку він назбирав за три безсонні ночі роздумів. — Якщо ви все ще готові її вислухати.

Оля кивнула мовчки, і він повів її не до свого офіційного кабінету, а до маленької, майже забутої кімнати на горішньому поверсі театру — колишньої костюмерної, тепер заповненої старими декораціями й театральним реквізитом, місця, яке, вона здогадалася одразу, мало для нього якесь особливе, глибоко особисте значення.

— Камілла репетирувала тут, — сказав він, сідаючи на старий, вкритий пилом диван у кутку кімнати, — коли хотіла побути на самоті, подалі від офіційних залів. Я часто приходив сюди просто подивитися, як вона працює, коли ще міг дозволити собі бути присутнім у її житті без офіційної, професійної маски.

Оля сіла поруч, мовчки чекаючи, поки він знайде в собі сили розпочати розповідь, яку, вона розуміла, він не наважувався озвучити вголос уже багато років.

— Мені було двадцять сім, — почав він нарешті, і голос його звучав рівно, майже механічно, наче він переказував факти чужого, а не власного життя, — коли рада директорів опери несподівано призначила мене художнім керівником трупи, замінивши попереднього керівника, який пішов у відставку через раптову хворобу. Я був наймолодшим художнім керівником в історії театру — блискуча, стрімка кар'єра, про яку мріє кожен танцівник.

Він зробив паузу, стискаючи руки в кулаки.

— Того ж сезону Камілла Реньє була моєю нареченою. Найталановитіша прима свого покоління, як казали критики, — і водночас жінка, яку я кохав понад усе на світі. Наше весілля мало відбутися одразу після завершення сезону.

— Що пішло не так? — обережно запитала Оля, коли мовчанка затягнулася надто довго.

— Моє призначення художнім керівником, — гірко відповів він, — миттєво поставило нас обох у неможливе становище. Уся трупа, преса, рада директорів — усі стежили, чи не проявлятиму я фаворитизму щодо власної нареченої. Тому я, замість того щоб захищати її, як мав би зробити будь-який справедливий керівник, обрав протилежний, значно руйнівніший шлях: я став найсуворішим, найвимогливішим до неї, значно суворішим, ніж до будь-кого іншого в трупі, намагаючись у такий спосіб довести всьому світові власну неупередженість.

Голос його затремтів, і Оля побачила, як роки стримуваного болю нарешті починають проступати крізь звичну крижану дисципліну.

— Вона ніколи не скаржилася, — продовжив він. — Ніколи не просила про полегшення, про врахування наших особистих стосунків. Навпаки, вона працювала ще завзятіше, ще наполегливіше, ніж будь-хто інший, наче намагаючись довести — і мені, і собі, і всій трупі, — що заслуговує на свою славу виключно завдяки таланту, а не завдяки нашим особистим стосункам.

— І тоді сталася травма, — тихо здогадалася Оля, згадуючи слова Матильди про давню, приховану трагедію.

Він кивнув, і обличчя його зблідло від тягаря спогаду.

— За два тижні до прем'єри нової постановки — постановки, яку я особисто хореографував, вимагаючи технічної досконалості, якої, як я тепер розумію, вимагав не заради мистецтва, а заради власного, зраненого его, — вона отримала розтягнення під час репетиції складного стрибка. Незначне, як здавалося спочатку. Вона не сказала мені. Знаючи, наскільки суворо я ставлюся до будь-яких ознак слабкості, знаючи, наскільки болісно я реагую на найменший натяк на протекціонізм щодо неї, вона вирішила приховати травму, продовжуючи репетирувати попри біль, ковтаючи знеболювальне перед кожним виходом.

Оля відчула, як шлунок стискається від жахливого, невблаганного передчуття того, куди веде ця розповідь.

— У день прем'єри, — продовжив він, і голос його тепер тремтів відкрито, без жодної спроби приховати біль, — я бачив, що вона рухається якось не так, помітив легку скутість у її кроці за лаштунками. Запитав, чи все гаразд. Вона усміхнулася тією самою бездоганною усмішкою, якою завжди приховувала будь-яку слабкість, і сказала, що готова. Я повірив їй. Точніше, я хотів повірити, тому що визнати протилежне означало б визнати, що моя власна безжальна вимогливість довела кохану жінку до відчайдушної, небезпечної брехні.

Він заплющив очі, наче намагаючись стерти образ, що назавжди закарбувався в пам'яті.

— Під час найскладнішого підйому второго акту, коли партнер підіймав її в повітряну підтримку, її пошкоджена нога, яка два тижні мовчки благала про відпочинок, нарешті зрадила остаточно. Вона втратила рівновагу в найгіршій можливій точці підйому — на висоті кількох метрів, без жодної можливості для партнера втримати повний контроль над падінням.

— Етьєне, — прошепотіла Оля, простягаючи руку й торкаючись його тремтячої долоні.

— Вона впала головою вниз, — сказав він тихо, і голос його зламався на останньому слові. — Важка черепно-мозкова травма. Лікарі боролися за її життя чотири дні. Чотири дні я сидів біля її лікарняного ліжка, благаючи про диво, яке так і не сталося.

Сльози, які Оля ще ніколи не бачила в очах цього завжди контрольованого, крижаного чоловіка, тепер вільно текли по його обличчю.

— Вона померла на четвертий день, так і не прийшовши до тями. Останнє, що вона мені сказала, ще до прем'єри, було: «Я готова». Два коротких, брехливих слова, якими вона намагалася захистити мене від власного болю, — і які натомість коштували їй життя.

Оля обійняла його, не в змозі стримати власні сльози, відчуваючи, як роки самотнього, невигойного горя нарешті знаходять вихід у теплі людського дотику, якого він, вочевидь, позбавляв себе свідомо, вважаючи будь-яку втіху недостойною власної провини.

— Це не була ваша провина, — прошепотіла вона, притискаючи його ближче. — Ви не могли знати про травму, яку вона свідомо від вас приховувала.