РОЗДІЛ 12. Стіна, яку він сам збудував

Наступний тиждень після повернення Лефевра став для Олі одним із найважчих, відколи вона приїхала до Парижа — не через фізичне навантаження, а через різку, майже жорстоку зміну в поведінці Етьєна.

Він повернувся до критики, гострішої за все, що вона переживала навіть у перші, найважчі дні знайомства, — жодне зауваження про виконання не залишалося без прискіпливого, майже ворожого коментаря, жоден рух не здавався достатньо досконалим для його раптово завищених, майже недосяжних стандартів.

— Ваш арабеск втрачає лінію на завершенні, — сказав він одного ранку, і голос його пролунав крижано, позбавлений будь-якого тепла, яке вона відчувала між ними лише тиждень тому. — Це базова помилка, яку я очікував би від початківця, а не від танцівниці, якій я довірив головну партію.

Оля мовчки кивнула, відчуваючи, як приниження змішується з глибоким, болісним нерозумінням цієї раптової, невиправданої холодності.

— Він уникає тебе, — зауважила Матильда одного дня, спостерігаючи, як Етьєн, побачивши Олю в коридорі, різко звернув в іншому напрямку, вигадавши якийсь терміновий привід. — Помітила?

— Помітила, — гірко відповіла Оля, відчуваючи, як образа й розгубленість переплітаються в тугий, болісний вузол.

— Можливо, це на краще, — обережно припустила Матильда. — Пам'ятаєш попередження Селін?

— Пам'ятаю, — тихо сказала Оля. — Але це не пояснює, чому раптова холодність болить настільки сильно.

****

Того ж вечора, залишившись у залі для звичного самостійного тренування, Оля почула, як двері прочиняються, і на мить серце підстрибнуло від надії, — але замість Етьєна до зали увійшла лише прибиральниця, готова замикати приміщення на ніч.

Розчарування вдарило гостріше, ніж вона очікувала, змушуючи усвідомити, наскільки глибоко в неї вже вкоренилося очікування його присутності, його уваги, його рідкісного, але щирого схвалення.

Вона зібрала речі, прямуючи до виходу, коли раптово побачила його — він стояв у тіні коридору, спостерігаючи за нею крізь напіввідчинені двері зали з виразом обличчя, сповненим такої відвертої, роздираючої туги, що Оля завмерла на місці, не в змозі поворухнутися.

— Етьєне, — прошепотіла вона, наближаючись.

Він швидко змінив вираз обличчя, повертаючи звичну, крижану непроникність, наче захряснув невидимі двері перед тим, як вона встигла зазирнути за них глибше.

— Мадемуазель Гнатюк, — сказав він офіційно, використовуючи прізвище, яке не звучало з його вуст уже кілька тижнів. — Вам варто йти додому. Вже пізно.

— Чому ви уникаєте мене? — прямо запитала вона, відмовляючись відступати перед цією новою, раптовою дистанцією.

— Я не уникаю вас, — заперечив він, хоча власна брехня прозвучала фальшиво навіть для нього самого. — Просто зайнятий підготовкою до генеральної репетиції.

— Тиждень тому, — сказала вона тихо, — ви зізналися, що вам важко зосередитися, коли я поруч. А тепер ви критикуєте кожен мій рух так, наче намагаєтеся довести собі, що те зізнання ніколи не мало значення.

Він мовчав довго, і Оля побачила, як внутрішня боротьба, яку він так ретельно приховував, нарешті починає проступати крізь ретельно вибудовану маску.

— Тому що це помилка, — сказав він нарешті, і голос його затремтів від емоції, яку він явно намагався контролювати. — Усе це — небезпечна, руйнівна помилка, яку я не маю права дозволити собі повторити.

— Повторити? — обережно перепитала вона, відчуваючи, як розмова наближається до чогось значно глибшого за професійну дистанцію.

Він заплющив очі на коротку мить, наче збираючись із силами.

— Я вже одного разу дозволив почуттям до танцівниці визначати мої рішення як художнього керівника, — сказав він тихо. — Це закінчилося трагедією, масштаб якої ви навіть не можете собі уявити. Я поклявся собі ніколи більше не повторювати цю помилку. Ніколи більше не дозволяти особистим почуттям впливати на професійні судження, на безпеку танцівників, довірених моїй відповідальності.

— Я не Камілла, — тихо сказала Оля, уперше вимовляючи це ім'я вголос перед ним, і побачила, як він здригнувся, почувши його з її вуст.

— Звідки ви знаєте це ім'я? — прошепотів він, і в голосі його забриніла суміш шоку й давнього, невигойного болю.

— Матильда розповіла мені частину історії, — зізналася вона. — Не деталі, тільки те, що вона була вашою нареченою. Що щось трагічне сталося з нею тут, у цій трупі.

Він відвернувся, притулившись плечем до дверей, наче фізична опора могла хоч як полегшити тягар, який він, вочевидь, носив на самоті вже занадто довго.

— Я не готовий розповісти вам усю правду, — сказав він нарешті, і голос його тремтів. — Ще ні. Але я можу сказати вам одне: моя турбота про безпеку кожного танцівника цієї трупи, моя вимогливість щодо технічної досконалості — це не просто професійна прискіпливість, Олю. Це спосіб, у який я намагаюся запобігти повторенню трагедії, яку сам, певною мірою, спричинив колись власною сліпою, нерозважливою пристрастю.

— Ви вважаєте себе винним у тому, що сталося з Каміллою, — тихо зрозуміла вона.

Він не відповів прямо, але мовчання, що запало після цих слів, промовляло значно голосніше за будь-яке словесне визнання.

— Тому я мушу тримати дистанцію, — сказав він нарешті, обертаючись до неї з виразом обличчя, сповненим болісної, майже фізично відчутної рішучості. — Не тому, що не відчуваю до вас нічого, Олю. А саме тому, що відчуваю занадто багато і не можу дозволити цим почуттям знову засліпити мене настільки, щоб поставити під загрозу вашу безпеку — фізичну чи професійну.

— А якщо я готова ризикнути? — прошепотіла вона, роблячи крок ближче, попри всі його слова про дистанцію. — Якщо я довіряю вам достатньо, щоб не боятися повторення минулого?

— Тоді ви довіряєте людині, яка сама собі не довіряє, — гірко відповів він, відступаючи на крок, попри очевидну боротьбу з власним бажанням зробити протилежне. — Пробачте, Олю. Але поки я не готовий розповісти вам усю правду про те, що сталося з Каміллою, я не маю права дозволити собі зближення з вами. Це було б нечесно стосовно вас обох.