РОЗДІЛ 9. Правило, якого ніхто не порушує

Чутки поширилися трупою з тією швидкістю, яка властива тільки замкненим, тісним колективам, де кожен жест, кожен пильний погляд помічається й обговорюється з майже науковою ретельністю.

— Він ніколи так не затримувався ні з ким на приватні розмови, — почула Оля одного ранку, проходячи повз гурт молодших танцівниць у коридорі, які стишили голоси, помітивши її наближення, але недостатньо швидко, щоб приховати суть пліток. — За сім років роботи тут я жодного разу не бачила, щоб пан Моро дозволив собі особисту розмову з кимось із трупи.

— Кажуть, він застав її за нічним тренуванням минулого тижня, — прошепотіла інша, — і залишився дивитися. Сам. Без жодної професійної причини.

Оля прискорила крок, відчуваючи, як обличчя паленіє від суміші збентеження й прихованого, тривожного задоволення від того, що хтось узагалі помітив ту коротку, особисту мить між нею й художнім керівником.

***

— Це небезпечно, — прямо сказала Матильда того ж дня, коли вони переодягалися в порожній роздягальні. — Те, що між вами відбувається.

— Між нами нічого не відбувається, — швидко заперечила Оля, хоча власний голос прозвучав непереконливо навіть для неї самої.

— Олю, — Матильда подивилася на неї з тим самим прямим, майже материнським занепокоєнням, — за сім років у цій трупі пан Моро жодного разу — жодного разу! — не дозволив собі виявити особистий інтерес до жодної танцівниці. Це негласне правило, яке всі тут знають і поважають. Дехто навіть жартує, що після Камілли він поховав себе разом із власним серцем, залишившись відданим лише мистецтву.

— Тоді чому зі мною все інакше? — прошепотіла Оля, сідаючи на лаву й відчуваючи, як тривога змішується з якимось незрозумілим, забороненим трепетом.

— Не знаю, — чесно зізналася Матильда. — Але Селін Дюбуа вже помітила. І, повір мені, вона не з тих, хто мовчки спостерігає за подібними змінами.

***

Попередження Матильди виявилося пророчим значно швидше, ніж Оля могла собі уявити.

Того ж вечора, коли вона затрималася в залі для звичного самостійного тренування, двері раптово відчинилися, впускаючи не Етьєна, як вона напівсвідомо сподівалася, а Селін Дюбуа — з тим самим холодним, розважливим виразом обличчя, який завжди передвіщав щось значно гостріше за звичайну світську бесіду.

— Мадемуазель Гнатюк, — почала Селін, підходячи ближче з граційною, вивіреною повільністю хижака, що не поспішає, знаючи про власну перевагу, — маю дружнє застереження для вас.

— Слухаю, — обережно відповіла Оля, випрямляючи спину.

— Пан Моро, — продовжила Селін, — за стільки років, які я працюю в цій трупі, ніколи не дозволяв собі особистого інтересу до жодної танцівниці. Ніколи. Це не просто випадковість, мадемуазель. Це свідомий, непохитний вибір людини, чиє серце назавжди залишилося похованим разом із трагедією, про яку, я підозрюю, ви вже дізналися бодай частково.

— До чого ви ведете? — прямо запитала Оля, відмовляючись показувати тривогу, яку насправді відчувала.

— До того, — Селін підійшла ще ближче, і в голосі її забриніла крижана, майже погрозлива нотка, — що якщо ви плекаєте бодай найменшу надію на щось більше за професійні стосунки з художнім керівником, ви прирікаєте себе на катастрофу. Не тому, що я вам заздрю, мадемуазель, — хоча, зізнаюся, мене справді дратує ваша раптова, незаслужена увага з його боку, — а тому, що я бачила, як подібні наївні сподівання руйнували кар'єри значно досвідченіших танцівниць, ніж ви.

— Про що ви говорите? — насторожено запитала Оля.

— Три роки тому одна з наших солісток, — Селін зробила паузу, наче зважуючи, наскільки далеко варто заходити в цій розповіді, — наважилася відкрито виявити почуття до пана Моро. Результат виявився нищівним — не тільки для її серця, а й для всієї кар'єри. Він холодно, безжально відкинув будь-яку можливість особистих стосунків, а згодом, вочевидь, не в змозі витримувати її присутність після такого приниження, знайшов формальний привід для звільнення протягом одного сезону.

Оля відчула, як холод пробіг шкірою, попри теплу атмосферу репетиційної зали.

— Я не шукаю особистих стосунків із паном Моро, — сказала вона твердо, хоча власні слова прозвучали непереконливо. — Мене цікавить виключно професійне зростання.

Селін подивилася на неї довгим, оцінювальним поглядом, у якому промайнуло щось на межі жалю.

— Сподіваюся заради вас самої, що це правда, мадемуазель Гнатюк, — сказала вона нарешті, розвертаючись до виходу. — Тому що серце, поховане настільки глибоко, як серце Етьєна Моро, рідко коли вдається воскресити. А спроба зробити це зазвичай коштує значно дорожче тому, хто наважується спробувати, ніж тому, чиє серце намагаються врятувати.

Вона вийшла, залишаючи Олю стояти самотньо посеред порожньої зали, обтяжену новим, важким тягарем сумнівів і тривоги.

***

Тієї ж ночі, не в змозі заснути, Оля лежала в темряві своєї квартири, обмірковуючи слова Селін і намагаючись розібратися у власних, дедалі заплутаніших почуттях.

Вона приїхала до Парижа заради кар'єри, заради мистецтва, заради можливості довести собі й усьому світові власну гідність на великій сцені. Вона не планувала — і за всіма розважливими міркуваннями не мала права — дозволяти собі почуття до чоловіка, чиє серце, за одностайним свідченням усієї трупи, залишалося назавжди закритим після трагедії, деталей якої вона навіть досі повністю не знала.

І все ж, згадуючи короткі, обережні моменти особистої близькості — нічну розмову в порожній залі, стриманий, майже неохочий аплодисмент, ту саму тінь болю й водночас надії, яку вона бачила в його очах щоразу, коли він дивився на неї довше, ніж вимагала суто професійна необхідність, — вона не могла заперечити: щось у ній відгукувалося на нього з силою, яку вона не могла контролювати жодними розважливими аргументами.

«Можливо, Селін права», — подумала вона, дивлячись у стелю чужої квартири. — «Можливо, я прямую до катастрофи».

Але глибоко всередині, попри всі застереження й здоровий глузд, вона знала, що вже занадто пізно повертати назад ту обережну, тривожну прихильність, яка зародилася між нею й найзагадковішим, найкрижанішим чоловіком, якого вона коли-небудь зустрічала.