РОЗДІЛ 8. Тінь у його очах

Минув тиждень, відколи Етьєн застав Олю за нічним тренуванням, і хоча він жодного разу більше не заговорив із нею так відверто й особисто, як того вечора, — щось у його ставленні до неї помітно змінилося. Критика стала менш різкою, погляд частіше затримувався на ній довше, ніж вимагала суто професійна оцінка, а іноді, коли він думав, що ніхто не помічає, у його очах з'являвся той самий дивний, задумливий вираз, який Оля вже навчилася розпізнавати як ознаку якихось глибоких, прихованих роздумів.

— Пане Моро сьогодні дивиться на тебе так, наче намагається розгадати складну шахову партію, — прошепотіла Матильда одного дня під час перерви, спостерігаючи, як художній керівник, вдаючи заглибленість у нотатки, насправді щоразу піднімав погляд у бік Олі, яка репетирувала соло біля дзеркальної стіни.

— Не кажи дурниць, — тихо відповіла Оля, відчуваючи, як щоки палають, попри всі спроби заперечити очевидне.

***

Того ж дня, прибираючи реквізит після репетиції на прохання асистентки Софі, яка була завалена терміновими справами, Оля випадково натрапила на невелику комору позаду головної сцени — приміщення, заповнене старими костюмами, реквізитом минулих постановок і, у найдальшому кутку, запиленими коробками з архівними матеріалами театру.

Вона не мала наміру нишпорити, — просто, шукаючи потрібний реквізит, ненароком зачепила одну з коробок, яка впала, розсипаючи вміст по дерев'яній підлозі. Серед старих програмок і афіш минулих сезонів Оля побачила фотографію, яка миттєво прикувала її увагу.

Знімок, судячи з якості й трохи застарілого стилю оформлення, був зроблений щонайменше сім чи вісім років тому. На ньому молодий, значно менш суворий Етьєн Моро — вона впізнала його миттєво, попри більш м'який, майже щасливий вираз обличчя — стояв поруч із прекрасною жінкою в балетному костюмі, обіймаючи її за талію з такою відкритою, безжурною ніжністю, якої Оля ще ніколи не бачила в його сьогоденному, ретельно контрольованому образі.

На звороті фотографії хтось написав французькою, вицвілим уже чорнилом: «Камілла та Етьєн, прем'єра "Спляча красуня", три місяці до весілля».

Три місяці до весілля.

Оля тримала фотографію тремтячими руками, відчуваючи, як шматочки складної, незрозумілої мозаїки поступово починають складатися в одну, значно темнішу картину, ніж вона могла собі уявити.

— Що ви робите?

Голос Етьєна пролунав раптово, крижано, з такою напругою, якої Оля ще ніколи не чула в його тоні, — навіть тоді, коли він публічно принижував її за невдалий оберт.

Вона обернулася, все ще тримаючи фотографію, і побачила, як його обличчя, зазвичай непроникне, тепер зблідло, застигло у виразі, що поєднував лють, паніку й глибокий, оголений біль.

— Пробачте, — прошепотіла вона, простягаючи фотографію, — коробка впала випадково, я не мала наміру...

Він вирвав знімок із її рук різким, майже грубим рухом, притискаючи його до грудей із такою відчайдушною, беззахисною ніжністю, що Оля відчула, як власне серце стискається від болісного співчуття.

— Ніколи, — сказав він тихо, і голос його тремтів від ледь стримуваної люті, — ніколи більше не торкайтеся цієї кімнати без мого прямого дозволу. Зрозуміло?

— Пробачте, — повторила вона, — я справді не знала...

— Ви нічого не знаєте, — перебив він різко, і Оля побачила, як у його очах блиснуло щось на межі сліз, які він, вочевидь, відчайдушно намагався стримати. — Абсолютно нічого.

Він розвернувся, виходячи з комори швидким, майже втечним кроком, залишаючи Олю стояти серед розсипаного реквізиту, приголомшену інтенсивністю щойно пережитої сцени.

***

Того вечора Оля знайшла Матильду в кафе неподалік театру, куди французька танцівниця запросила її ще кілька днів тому, обіцяючи за келихом вина розповісти більше про загадкове минуле художнього керівника, якщо Оля колись наважиться запитати прямо.

— Камілла, — сказала Оля тихо, щойно вони сіли за столик, — хто вона?

Матильда завмерла, і келих вина зупинився на півдорозі до губ.

— Звідки ти знаєш це ім'я? — обережно запитала вона.

— Знайшла стару фотографію в архівній коморі, — зізналася Оля. — Він... він відреагував так, наче я торкнулася чогось священного. Або смертельно небезпечного.

Матильда довго мовчала, крутячи келих у пальцях, наче зважуючи, наскільки далеко можна зайти в розповіді про заборонену тему.

— Камілла Реньє, — сказала вона нарешті, стишуючи голос до майже нечутного шепоту, — була прима-балериною цієї трупи багато років тому. Наречена пана Моро. Найталановитіша танцівниця свого покоління, як кажуть старші колеги, які застали ту епоху.

— Що з нею сталося? — прошепотіла Оля, відчуваючи, як шлунок стискається від передчуття чогось глибоко трагічного.

— Точно ніхто не знає, — зізналася Матильда. — Це сталося ще до мого приходу в трупу. Кажуть, вона отримала важку травму просто під час прем'єрного показу кілька років тому. Кажуть, після цього вона зникла з балетного світу назавжди. А пан Моро... — вона зробила паузу, наче добираючи слова, — пан Моро того самого сезону перетворився з талановитого, багатообіцяючого танцівника на людину, яку ти знаєш сьогодні. Крижану. Безжальну до найменшої недосконалості. Наче поховав разом із її кар'єрою всю здатність відчувати щось, окрім холодної, технічної досконалості.

— Отримала травму, — повторила Оля, згадуючи власне падіння тиждень тому, різкість, із якою Етьєн відреагував на нього, і раптово, з якимось моторошним прозрінням, усвідомлюючи можливий зв'язок між цими подіями. — Яку саме травму?

— Ніхто точно не знає деталей, — Матильда похитала головою. — Це одна з найбільш ретельно захищених таємниць театру. Ті, хто застав ту епоху й наважувався розпитувати, отримали чітке попередження ніколи більше не порушувати цю тему.

Оля сиділа мовчки, обмірковуючи почуте, відчуваючи, як складна, болісна історія поступово вимальовується перед нею — не повністю, ще далеко не повністю, але достатньо, щоб зрозуміти, наскільки глибокою, наскільки руйнівною виявилася трагедія, що перетворила колись, вочевидь, теплого й пристрасного чоловіка на крижану, неприступну фортецю.