РОЗДІЛ 7. Нічна репетиція

Оля залишилася в репетиційній залі значно довше за всіх того вечора — трупа розійшлася ще годину тому, а вона все ще працювала над злощасним обертом, який минулого тижня коштував їй публічного приниження, відпрацьовуючи його знову і знову, доки м'язи не почали горіти від перевтоми.

Вона не помітила, як двері зали тихо прочинилися, впускаючи чоловіка, чия присутність, попри всю тишу вечірнього театру, миттєво змінила атмосферу приміщення.

— Ви ще тут, — голос Етьєна пролунав несподівано в порожній залі, і Оля, здригнувшись від несподіванки, мало не втратила рівновагу посеред обертання.

— Пане Моро, — вона зупинилася, важко дихаючи та витираючи піт із чола тильною стороною долоні, — я не помітила, як минув час.

Він стояв у дверях, тримаючи в руках якісь папери, у простій темній сорочці замість звичного бездоганного костюма, і в цьому неформальному образі здавався значно молодшим, значно менш неприступним, ніж на щоденних репетиціях.

— Уже майже одинадцята, — зауважив він, підходячи ближче. — Прибиральники скоро замкнуть будівлю.

— Ще п'ять хвилин, — попросила вона, — мені майже вдалося.

Він мовчки кивнув і замість того, щоб піти, як вона очікувала, залишився стояти біля стіни, спостерігаючи, як вона готується до чергової спроби складного потрійного оберту, — того самого елемента, який тиждень тому став причиною її публічного приниження.

Оля відчувала на собі його погляд — гострий, оцінювальний, зовсім не схожий на байдужу, механічну увагу, з якою він спостерігав за рештою трупи на звичайних репетиціях. Це усвідомлення, попри всю втому, надало їй нової, дивної концентрації.

Вона виконала оберт — раз, другий, третій, — і цього разу, коли завершила серію бездоганним, чітким фінальним положенням, у порожній залі пролунав звук, якого вона найменше очікувала почути.

Етьєн Моро аплодував.

Не голосно, не демонстративно — лише кілька стриманих, майже неохочих ударів долоні об долоню, — але для чоловіка, чия скупість на похвалу стала легендою серед усієї трупи, цей жест важив значно більше за будь-які слова.

— Значно краще, — сказав він, підходячи ближче. — Що змінилося?

— Я тренуюся щовечора після офіційних репетицій, — зізналася вона, все ще важко дихаючи. — Іноді по дві-три години.

Щось у його обличчі здригнулося — тінь здивування, змішаного з чимось значно глибшим, значно особистішим.

— Чому ви так наполегливо працюєте, попри все, з чим стикаєтеся тут? — запитав він раптом, і питання прозвучало не як формальна цікавість керівника, а як щось значно щиріше.

— Тому що я не приїхала сюди здаватися, — просто відповіла Оля, сідаючи на підлогу біля дзеркальної стіни й дозволяючи собі короткий перепочинок. — І тому що моя наставниця вдома завжди казала: найкраща відповідь на будь-яку несправедливість — це бездоганна робота, яку неможливо заперечити.

Етьєн, на її подив, теж опустився на підлогу неподалік, притулившись спиною до дзеркала, — жест настільки несподіваний, настільки невластивий чоловікові, якого вона звикла бачити виключно бездоганно вертикальним, контрольованим і недосяжним, що Оля на мить забула про власну втому.

— Ваша наставниця... — тихо повторив він. — Розкажіть мені про неї.

Оля здивовано підняла брову — це було вперше, коли він виявляв інтерес до чогось особистого, що виходило за межі суто професійних якостей.

— Настя Волинська, — сказала вона, — колишня прима-балерина, яка втратила можливість танцювати через важку аварію багато років тому. Вона навчила мене не тільки техніки, а й того, що справжній танець — це насамперед мова душі, а вже потім — досконалість тіла.

— Втратила можливість танцювати, — повторив Етьєн, і в його голосі забриніла нова, незнайома нотка, — і все ж залишилася в балеті?

— Вона каже, що втрата одного шляху іноді відкриває двері до значно глибшого розуміння мистецтва, — тихо відповіла Оля, спостерігаючи, як щось у виразі обличчя Етьєна змінюється, стає значно вразливішим, значно людянішим, ніж будь-коли раніше. — Що хореограф, який сам пережив справжню втрату, здатен передати значно більше емоційної правди, ніж той, хто ніколи не стикався зі справжнім болем.

Тиша, що запала після цих слів, здавалася Олі напруженою, наелектризованою якимось прихованим, невисловленим резонансом, — наче її слова про наставницю торкнулися чогось глибоко особистого в самому Етьєні, якоїсь давньої, ретельно захованої рани.

— Ваша наставниця — мудра жінка, — сказав він нарешті, і голос його затремтів ледь помітно, зраджуючи емоцію, яку він, вочевидь, намагався стримати. — Втрата дійсно здатна навчити значно більшого, ніж будь-який успіх. Питання лише в тому, чи дозволяє людина цьому болю зробити її глибшою, чи натомість дозволяє йому перетворити себе на камінь.

Оля дивилася на нього, відчуваючи, як цікавість переростає в щось значно глибше — обережне, тривожне співчуття до чоловіка, чия крижана зовнішність ховала біль, масштаб якого вона поки не могла собі уявити.

— Пане Моро, — обережно почала вона, — можна запитати...

— Не сьогодні, — перебив він тихо, але твердо, підводячись на ноги з тією самою раптовою, майже захисною різкістю, з якою зазвичай уникав будь-якої особистої теми. — Уже пізно. Вам треба відпочити перед завтрашньою репетицією.

Оля кивнула, розуміючи, що наблизилася до межі, за яку він поки не готовий її впустити, і теж підвелася, збираючи речі.

— Дякую, — сказала вона тихо, — за те, що залишилися сьогодні. За те, що побачили прогрес.

Він дивився на неї довгу мить, і в його темних очах боролися давня звичка відстороненості й щось нове, тривожне, невизначене.

— Ваша наполегливість вражає, мадемуазель Гнатюк, — сказав він нарешті, і голос його повернувся до звичної професійної стриманості, хоча щось у тоні залишалося значно теплішим, ніж зазвичай. — Продовжуйте в тому ж дусі, і скоро вам не знадобиться жоден мій дозвіл, щоб довести власну гідність цій трупі.

Він розвернувся, прямуючи до виходу, а Оля залишилася стояти посеред порожньої зали, спостерігаючи за його високою, самотньою постаттю, що зникала в напівтемряві театрального коридору. Вона відчувала, як щось глибоко всередині неї, попри всю втому виснажливого тренування, тепліє новим, незнайомим, тривожним передчуттям.