РОЗДІЛ 4. Чужа серед своїх

Другий тиждень у трупі виявився значно важчим за перший — не через фізичне навантаження, до якого Оля звикла ще з дитинства, а через холодну, витончену відчуженість, якою її оточили нові колеги.

Це почалося непомітно — розмови французькою, які раптово стихали, щойно вона наближалася до гурту танцівників у роздягальні. Погляди, що ковзали по ній з голови до ніг із тим особливим, аристократичним скептицизмом, який умів принижувати значно ефективніше за будь-яку відверту образу. Запрошення на спільні обіди чи вечірні прогулянки, які надходили всім, крім неї, наче її просто не існувало серед тісного, замкненого кола паризької балетної еліти.

— Не звертай уваги, — порадила Матильда одного дня, коли вони переодягалися після виснажливої ранкової репетиції, а Оля, попри всі старання приховати образу, не змогла стримати тремтіння голосу, розповідаючи про черговий випадок демонстративного ігнорування. — Селін та її свита завжди так поводяться з новенькими. Особливо з тими, хто приїжджає не з французької чи бодай західноєвропейської школи.

— Тобто справа не тільки в мені особисто, — гірко зауважила Оля, — а й у тому, звідки я родом?

— Тут снобізм має глибоке коріння, — зізналася Матильда, стишуючи голос, наче боялася, що навіть ці слова можуть комусь не сподобатися. — Балет для декого — це не просто мистецтво, а спосіб підтвердити власну елітарність. Східноєвропейські школи, попри всю визнану технічну майстерність, тут часто сприймають як... менш витончені. Менш гідні найпрестижніших сцен.

Оля мовчала довго, застібаючи ґудзики пальта тремтячими від образи пальцями, відчуваючи, як накопичена за тиждень гіркота нарешті знаходить своє джерело.

Селін Дюбуа, провідна солістка трупи й негласна лідерка тісного кола найпривілейованіших танцівників, перестріла Олю того ж дня в коридорі. Вона йшла назустріч у супроводі двох незмінних супутниць з тією самою зневажливою, ретельно відпрацьованою усмішкою, яку Оля вже почала розпізнавати як фірмовий знак цієї жінки.

— Мадемуазель Гнатюк, — вимовила Селін з підкресленою, майже театральною чемністю, у якій ховалася гостра, майже фізично відчутна насмішка, — як просувається ваша... адаптація до наших стандартів?

— Дякую, добре, — відповіла Оля, намагаючись, щоб голос прозвучав рівно, попри напругу, що стискала груди.

— Наскільки я чула, — продовжила Селін, обмінюючись із подругами багатозначним поглядом, — у вашій країні балетні школи роблять особливий акцент на... як би це сказати... емоційній виразності, замість суворої технічної дисципліни. Дуже своєрідний підхід. Провінційний, але по-своєму зворушливий.

Слова, промовлені з тією самою бездоганною ввічливістю, вдарили гостріше за будь-яку відверту образу, тому що приховували за собою саме те зневажливе презирство, яке Оля вже кілька днів відчувала на собі, не в змозі назвати його прямо.

— Технічна дисципліна й емоційна виразність не є взаємовиключними поняттями, — тихо, але твердо відповіла Оля, пригадуючи власні слова, сказані Етьєну Моро кілька днів тому. — Справжнє мистецтво поєднує обидва аспекти.

Селін підняла тонко вищипану брову, у погляді промайнуло щось схоже на здивування — вочевидь, вона не очікувала прямої відповіді від новенької, яку розраховувала бачити приниженою й мовчазною.

— Яка сміливість, — протягнула вона, і в голосі забриніла нова, гостріша нотка. — Побачимо, чи витримає ця сміливість реальну конкуренцію на майбутньому прослуховуванні партії, мадемуазель. Тут перемагає не той, хто найгучніше проголошує власну філософію мистецтва, а той, хто справді здатен її втілити.

Вона пройшла повз Олю, залишаючи по собі шлейф дорогих парфумів і відчуття холодної, вишуканої зверхності, а її супутниці, хихочучи, поспішили слідом.

Того вечора, повернувшись до порожньої квартири, Оля дозволила собі нарешті емоційний зрив, який стримувала весь цей виснажливий, наповнений прихованою ворожістю тиждень.

Вона сиділа на підлозі власної маленької кухні, притулившись спиною до холодильника, тримаючи в руках телефон із ненаписаним повідомленням Насті, не в змозі знайти достатньо слів, щоб описати весь масштаб пережитого приниження, не звучачи при цьому як людина, що готова здатися за перших ознак труднощів.

«Я не можу дозволити їм перемогти», — подумала вона, витираючи сльози тильною стороною долоні та згадуючи балетні уроки, на яких Настя виховувала в ній не тільки технічну майстерність, а насамперед незламну внутрішню силу. — «Не після всього, що я подолала, щоб опинитися тут».

Вона врешті-решт так і не надіслала повідомлення Насті — не через брак довіри, а через раптове, майже інстинктивне усвідомлення, що ця битва, хоч би якою важкою вона здавалася, — це битва, яку вона мусить виграти самостійно, власними силами, так само, як самостійно долала кожне попереднє випробування свого життя.

Наступного ранку, прийшовши до репетиційної зали раніше за всіх, Оля застала там тільки одну людину — Етьєна Моро. Він стояв біля дзеркальної стіни, переглядаючи нотатки, у ранковому світлі, що надавало його зазвичай непроникному обличчю несподівано втомленого, майже людяного вигляду.

— Рано прийшли, — зауважив він, не відриваючи погляду від паперів.

— Хотіла попрацювати над вправами до початку загальної репетиції, — відповіла вона, дивуючись власній сміливості звертатися до нього без прямого запрошення.

Він нарешті підвів погляд, оглядаючи її з тією самою клінічною ретельністю, що й на першому прослуховуванні, — але цього разу Оля вловила в його очах щось нове: відтінок оцінювального інтересу, що виходив за межі суто технічної прискіпливості.

— Ви виглядаєте втомленою, — зауважив він раптово, і Оля здивовано моргнула, не очікуючи від нього подібної особистої уваги. — Адаптація виявилася складнішою, ніж ви очікували?

— Трупа не найтепліше мене зустріла, — зізналася вона, дивуючись власній відвертості перед чоловіком, чия репутація безжальності випереджала його буквально всюди.