Нове життя...

Розділ 23

Ніна почервоніла, мов маківка, опустила очі. Чи пам’ятає вона Охрімівку? Звісно! Значить, і Петро її пам’ятає? Тобто, вона не з’їхала з глузду, їй нічого не привиділося, а все було насправді? Господи Вседержителю! Яке полегшення!

Після того, як вона прийшла до тями,  побувавши з Петром в автомобільній аварії, Ніна думала, що їй було побито не лише ребра, але й голову. Жодній людині вона не зізналася ( і не збиралася зізнаватися) в тому, що побувала в якійсь міфічній Охрімівці. Але це її муляло й тривожило. Ніна цілий день збиралася з духом, щоб навідати любого шефа і запитати в нього про Охрімівку. А що, коли він скаже, у притаманній йому манері: яка, в біса, Охрімівка? Ти, Нінко, з глузду з’їхала? Мабуть, від довготривалого утримання від регулярного статевого життя. Я ж казав - мужика тобі потрібно нормального. Такого, як я.

Ніні зовсім не хотілося вислуховувати подібного. Але й дізнатися правду, упевнитися в тому, що в неї з головою все до ладу - необхідно.

А тут Петро сам про Охрімівку згадав. Й перед Ніною постала інша проблема: сказати, що вона теж була в цьому селі, значило зізнатися й в тому,  що прекрасно пам’ятає копицю «Хеопса» й те, що під нею сталося. Як і все інше, наприклад, те, що він фактично «подарував» її Лукичу.

Ніну ж при згадці про самовдоволену пику Петра, аж перекошувало. Але й не думати про це Ніна теж не могла. Чого гріха таїти - вона була б не проти повторити ту «копицю» й в реальності, незважаючи на фактичну зраду Петра. Дурне серце - хіба йому накажеш? Чи в Охрімівці теж була реальність? Не відомо… Та Петро не повинен був навіть здогадатися, які думки рояться у неї в голові.  Вона - жінка не для тимчасового використання. Ціну собі знає. А що тоді дала слабину - так не відомо, чи була та Охрімівка з копицею «Хеопса» насправді, чи це плід її фантазії. Хоча… Дивні, одначе, фантазії, якщо вони, однаковими сюжетами, виникають в головах відразу двох людей. Але в  світі й не таке трапляється.

- То ти пам’ятаєш Охрімівку? - з натиском, перепитав Петро.

«Яку ще Охрімівку?», - хотіла, було, сказати Ніна, й раптом, несподівано для себе промовила:

- Так!

Петро, почувши це, з полегшенням відкинувся на подушки й витягнувся на лікарняному ліжку на всю довжину свого немаленького тіла.

- Значить, я з глузду не з’їхав? - засміявся він,- дякую, Ніно!

- За що? - здивувалася вона.

- За те, що зізналася. Я ж бачив, як тобі хотілося дошкулити мені й сказати, що ні про яку Охрімівку ти зроду віку не чула. Я б, звісно, знав, що ти збрехала, але черв’ячок сумніву у власній адекватності все рівно точив би.

- А, - тільки й промовила Ніна, бо не знала, що сказати. Вона дійсно вдосталь збиралася познущатися над Петром.

- І те, що між нами сталося, ти теж пам’ятаєш? - запитав Петро ніби байдуже, але в голосі все ж відчувалися напружені нотки.

«Почалося!», - подумала - Ніна, але заперечувати цей факт вже не мало сенсу.

- Пам’ятаю!- з викликом сказала вона,- і визнаю той факт, що ви були просто неперевершені.  Та це абсолютно нічого не означає. Ви роботодавець, я ваш найманий працівник. Цим наші стосунки обмежуються, - твердо  промовила Ніна.

Її слова боляче зачепили Петра, але він вдав байдужість.

- Як скажеш.

Ніну його байдужість також зачепила.

«Наволоч! Я таки була права! Отримав своє та й піде нову кралю шукати!», - Ніна відчула, як в ній піднімається гнів, помножений на розчарування. Раптом захотілося заплакати, але не перед цим же вилупком сльози проливати?  

- То й добре! - пирхнула вона,- тож якими будуть ваші наступні розпорядження, шефе?

«От видра! - подумав Петро,- я ж бачу, що тобі не все одно! Ні, буде впиратися, мов той віслюк, вдавати з себе казна кого й що!».

- Підійди сюди, Ніно! - наказав він.

Жінка зітхнула, але підкорилася.

- Слухаю! - вона зупинилася біля його ліжка.

Раптом Петро, незважаючи на біль в усьому потрощеному тілі, спритно висмикнув руку з під ковдри, схопив Ніну і силоміць посадив її біля себе. Ніна почала пручатися, але хватка у Петра, не дивлячись на те, що він був слабким, залишилася все такою ж залізною.

 - Прошу, посидь біля мене,- в очах Петра промайнуло благання,- це мені дуже потрібно!

Ніна затихла. Мовчав і Петро. Вона раптом відчула, як чоловік ніжно гладить її долоню. Дійсно, ніжно.

- Ніно, подивись на мене.

Жінка довго не наважувалася підняти очі на Петра. Бо він би там побачив те, що бачити, на думку Ніни, йому не потрібно було бачити. Ніна навіть сама собі боялася зізнаватися, що ПП почав їй подобатися. Більше, ніж подобатися. Бо в ньому теж щось змінилося. Ніна це відчувала. Петро став…людянішим? Так, саме так, людянішим. І цей, новий ПП ставав для неї все більше небайдужим. Там, в Охрімівці, він видавався смішним, але аж ніяк не скореним. Для Ніни, лідера за характером і, як вона жартувала,  «левиці за гороскопом» це було важливим. Та Ніна боялася почуттів. В цьому сенсі вона була чимось схожа на ПП колишнього: він був холодним через те, що звик людей використовувати,  а вона - тому, що боялася любити. Набагато простіше й безпечніше оточити себе непроникною стіною байдужості. Але тим самим  збіднюєш життя. Ніна це прекрасно розуміла. І все ж багаторічна звичка тримати себе у непроникному для почуттів коконі  й брати на себе відповідальність за все: своє життя, здоров’я матері, винаймання житла, кар’єру і роботу й ще мільйон великих і дрібних пунктів зробила свою справу. Інколи їй навіть здавалося, що попри бажання бути коханою, сама вона вже кохати не здатна.

І ось Петро…Якого вона знала зовсім не таким. Чи може людина змінитися настільки, щоб почуття до неї змінилися діаметрально: від майже ненависті до майже закоханості? Невже правду кажуть про те, що від ненависті до кохання один крок. Втім, в зворотному напрямку стільки ж...

- Подивись на мене! - цього разу в голосі ПП прозвучали наполегливі нотки.