А ти Охрімівку пам’ятаєш?

Розділ 22

Петру стало себе шкода. Лежить він тут, нікому не потрібний, доходяжний. Навіть пристойні антибіотики купити нема за що!

Невідомо, скільки б Петро так себе жалів, коли б до нього не явилась Ніна, власною персоною.

Спочатку Петру здалося, що він спить. Чоловік потер руками очі. Ніна не зникала.

«Марю», - подумав він.

Непомітно ущипнув себе за стегно. Боляче. Значить, не марить.

- Чому ви на мене витріщилися, мов привида узріли?,- глузливо посміхнулася Ніна.

Впізнаю свою прес-секретарку, подумав Петро, все така ж єхидна.

- Явилась - не запилилась, - похмуро буркнув він, хоча, насправді, був страшенно радий бачити Ніну, - чому так довго не приходила?

- Так, хворіли ми, хворіли, то раніше були білими і пухнастими, могли на одній ніжці по вашому величному зову прискакати! - голосом беззубої старої прошамкотіла Ніна, - не одному ж вам на м’якеньких перинках валятися.

Ніна виразно подивилася на старе ліжко під Петром.

- Не такі вже й м’якенькі тут перинки,- пробурмотів він, - скажи, що там, - Петро зам’явся, - у зовнішньому світі?

Він хотів запитати: як ти мене знайшла? Адже я покійник, без паспорта та статків. Та й навіщо покійнику паспорт і статки?

- Що в світі? Світ, як світ. Конкретніше питання ставте. Що саме вас цікавить? Я ж вас, як облупленого знаю. Раз запитали, значить, щось тривожить!

Петро думав: сказати Ніні, що його вже поховали, стараннями рідного тестя і він тепер ніхто. Навіть, не роботодавець їй. Чи може, краще промовчати? Окружними шляхами розвідати, що та як? Не вийде окружними, похмуро подумав чоловік, Нінка занадто розумна. Треба питати «прямою наводкою». Так результативніше буде.

- Кажуть, мене вже поховали,- вдавано спокійно почав Петро,- нічого про це не чула?

- В сенсі? - зробила великі очі Ніна, - куди поховали?

- В могилу! - гаркнув ПП, - яма така, два на два метри розмірами! Хіба в ЗМІ нічого про це не повідомлялося?

Ніна, дивлячись на ПП в усі свої й без того немаленькі очі, заперечливо похитала головою.

- Наволоч! - крізь зуби процідив ПП,- міг би  на некролог розщедритися.

- Ви зараз взагалі про що? - Ніна, нарешті, спромоглася на слово.

- Дружині своїй дорогоцінній телефонував вчора,- промовив Петро,- каже, вони з таточком поховали мене вже. Мовляв, не дзвоніть мені більше, ви шахрай. А мій чоловік, і батько моїх дітей, загинув в автоаварії.  А якщо будете турбувати нас, напущу на вас таточка,- кумедно пропищав Петро, імітуючи манірний жіночий голос.

Ніна подивилася на шефа й раптом голосно зареготала. Він ще ніколи не чув, щоб Ніна так сміялася. Петро й не думав, що вона вміє це робити. Хіба тільки глузувати та насміхатися.

- Чого смієшся? - буркнув він.

- Завжди дивувалася, як розумних, міцних мужиків інколи буває легко розвести!

Отакої, подумав, він, вперше дочекався від Ніни компліментів, лежачи на лікарняному ліжку!

- Як, як ти мене назвала? Повтори ще раз! - поросив ПП.

- Як назвала, так назвала,- буркнула Ніна, - ніхто вас не хоронив, навіть не думав. Ваша дорогоцінна дружина, яку, як розумію, ви дістали до живих печінок, вирішила пожартувати. Не без участі свого таточка,звісно.

- Звідки ти це знаєш? - підозріло запитав ПП.

- Ваш дорогоцінний тесть зізнався. Мовляв, ви з Петром, як дурні, в аварію втрапили. А у нас з ним, з вами тобто, на ці дні велика справа була запланована. Все зірвалося! Трясця його, вашій тобто,  душі. Але він не тільки слово «трясця» вжив, мова у вашого тестя багата - посміхнулася Ніна,- то він спересердя сказав вашій дружині, мовляв, вважай його дохлим! Так всім і кажи - поховали благовірного! Бо я тепер його точно задушу власними руками! Вона, видно, сприйняла слова батька, як прямий наказ.

- Дякую, рідному тестю! - пробурмотів Петро,- що хоч живого залишив!

Петро  задумався.

- А Леська моя й рада  мене поховати, курва! - раптом сказав він,- точно - коханця завела! Я це давно підозрював!

Ніздрі Петра затріпотіли, щелепи аж заскрипіли зі злості, так він стиснув.

- Вам хіба що? - здивувалася Ніна, - завжди казали, що вам ультрафіолетово, чим займається дружина, аби вас не діставала.

Ніна раптом спіймала себе на думці, що відчула таку ницу емоцію, як ревнощі. Хоча з якого ляду їй ревнувати? Їй до любого шефа має бути так же ультрафіолетово, як йому - до своєї дружини. Та йому, в очевидячки, не все рівно. От же козел поганий! Йому можна Лєнці тій  же  під спідницю заглядати, а доужині, виходить ні? Мужики! Всі, як один -  паскудники!

На Ніну напала лють. Чудові зелені очі сяйнули, мов зірки, на блідих щоках з’явився рум’янець.

ПП зачудовано дивився на Ніну. Він раптом зрозумів, що стало причиною її гніву, але не йняв собі віри. Нінка - ревнує? Не може бути! Скільки вони разом працюють, ніколи не помічав за Ніною чогось подібного.

- Ніно, - тихим, украдливим запитав ПП, - ти ревнуєш?

- Щоооо? - прошипіла вона, - з якого переляку? Занадто гарної, бачу, ви про себе думки!

- Чому ж ти до мене сьогодні прийшла? Єдина, хто мене провідав? Більше того - знайшла мене у цій богадільні? - таким же медово-вкрадливим голосом запитав Петро.

- Я ще у вас працюю, пам’ятаєте? А в якій ви богадільні тесть ваш підказав -прокинулась совість. Тож не дуже я вас і шукала! - в голосі Ніни прозвучали глузливі нотки,- все дуже просто! А ви вже надумали собі казна чого!

- Ти впевнена, Ніно?

- Більше, ніж завжди.

Петро раптом відчув неймовірне розчарування. Ця жінка була єдиною, котра зачепила його за останні… Скільки років? власне, вперше, за все його статевозріле життя. Зачепила аж за печінки, серце й інші внутрішні й зовнішні маскулинні органи. При всьому його єзуїтстві, холодному серці, яке знало лиш розрахунок, він виявився здатним на почуття. Петро сам від себе такого не чекав. Він, звісно, розумів, що Ніна - це своєрідний виклик. Петро звик ставити цілі і досягати їх. Вона єдина, хто залишився в категорії «місія нездійсненна». Чи здійсненна? Там, в Охрімівці, під Хеопсовою копицею , було щось, чи ні?