Ще більше цабе

 Розділ 21

Доки він зводив думки до купи, дружина поклала слухавку. Він набрав її номер знову.

- Слухай…- Петро раптом запнувся, бо не знав, що сказати. Такої оказії з ним давно не траплялося, мабуть, з немовляцького віку.

- Я слухаю, - відповів голос , - я вся увага. Самій цікаво, хто прикривається ім’ям мого покійного чоловіка! Зауважте, у мене такі зв’язки, що ви пожалкуєте, якщо замислили щось погане!

Ти ба, яка смілива стала, здивувався Петро. Чого б це раптом? При ньому й пікнути не сміла. Мабуть, він її просто морально задавлював, а тут дружина відчула свободу. От трясця!

- Слухай, Лесю, - лагідно почав ПП,- не знаю, кого ти там поховала, а я живий. В лікарні якійсь заштатній лежу. Грошей  - ні копійки, а ліки потрібно купити. Якісні ліки, інакші мені не потрібні. Приїзди!

- Мій чоловік - покійник! - твердо сказала Леся,- ми з татом поховали його три дні тому. Він попереджав, що хтось може з’явитися під іменем Петра, але я не маю на те зважати. Тато розбереться!

І вона кинула слухавку.

- З татом, значить, разом поховали мене, - про себе промовив ПП, - то он воно що!

Петро відразу чітко усвідомив, що йому - жопочка, при чому, далеко не в мереживних труселях.

Значить, Леська, таки дійняла татка скаргами на бездушного й грубого чоловіка, котрий не приділяє їй ні хвилинки свого дорогоцінного часу, й ніколи не знаходив для неї місця ні в своєму серці, ні в своїй душі. Чого гріха таїти - то було істинною правдою. Петро думав, що для тестя - головне бізнес. Він і сам не дуже зважав на скигління доньки. Та бачиш, виходить кров рідна - не водиця. Таки ж він батько, жаль стало своєї дитини. Чи все ж таки бізнес переважив і він просто таким чином вирішив прибрати дорогого зятя з дороги? Адже більша половина його, Петрових статків (втім, як і у кожного бізнесмена, у котрого «рильце в пуху») була оформлена на Леську. Інша частина відійде їй та дітям, коли досягнуть повноліття.  Після його смерті, звісно. Леська не в змозі займатися справами. Мізків на це не вистачить. А от дорогоцінний тесть ще й як зможе! У того хватка, як у крокодила!

- Можна вважати, що смерть моя наступила,- гірко посміхнувся Петро,-  де факто - ні, а де юре - точно! 

Петро  знав, що після фіктивного похорону вже не знайдеш жодного «живого» документа про існування його, Петра Петровича Петренка, як людини, особистості. Через півроку Леська, точніше коханий тесть, втупить у спадок і все. Він залишиться голий, мов сокіл.

- Уже залишився,- понуро пробурмотів Петро.

Цікаво, подумав він, тесть тепер реально мене зі світу зживе, чи буде спостерігати, як  я виживаю та викручуюся? Чи не зійду з розуму, втративши все, над чим працював довгі роки? І податися за допомогою ні до кого! Батько-мати вже давно на тому світі, друзями він не обжився. Тільки діловими партнерами, котрими, як відомо, керує вигода.

«Мабуть, тесть, єзуїт проклятий, таки залишить мене землю топтати, - подумав Петро, - чисто з експерименту. Тільки запроторить кудись подалі геть з очей. В Охрімівку якусь.  Без документів, без грошей. Нікому й на думку не спаде, що бомж безпаспортний - колишній володар заводів, газет, пароходів. Виходить, Охрімівка, що мені ввижалась, чи не ввижалась, Бог його розбере, була чимось на зразок тренування? Дуже дотепно!»,- криво посміхнувся ПП.

В палату, перериваючи його думки, залетіла Охрімівна.

- То гроші даси? - запитала з порога.

- Ні! - гаркнув Петро, - здихати буду!

Може й справді краще здохнути? Нікому він не потрібен. І гроші не врятували. Дивись, як все просто, без хитрощів обставив тесть. Витончено й делікатно. Залишилося лише чекати, доки за мною в цю лікарню прийдуть, аби запроторити в котрусь з Охрімівок. Тесть - добра людина. Вирішив дати трохи часу, аби скалічений зять підлатався. Щоб, так би мовити, не обтяжувати свою совість гріхом, занехаявши батька власних онуків.

«Налатають мене тут зараз, - зі злістю подумав ПП,- коли грошей в мене катма. Заллють в організм термоядерного антибіотика, через який скручусь отут в ліжку за два дні. Ат, нехай ллють! Все рівно вже!».

До обіду у Петра піднялась дуже висока температура. Він з дитинства погано переносив жар, а в дорослому віці це взагалі стало для нього прокляттям. В роті йому пересохло, немилосердно боліла голова, в очі мов піску хтось насипав.

«Не хотілося б здохнути в муках, - подумав чоловік, - аби відразу».

Петру ставало все гірше, але до нього ніхто не підходив. Він вирішив, що на допомогу не кликатиме. Чомусь Петру було соромно це робити. Він мовчки терпів, то поринаючи у тяжкий, тягучий, мов патока сон, то виринаючи з нього. Погода того дня стояла чудова, у широке вікно ліпило яскраве сонце, від якого неймовірно боліли очі.

Нарешті, в чергове прокинувшись від тяжкого сну, ПП побачив біля себе молоденьку чорняву медсестру, котра чимось нагадала йому Ніну.

- О, наш сплячий красунчик прокинувся! - кокетливо посміхнулася дівчина.

ПП аж здивувався. Він точно знав, що зараз на нього страшно глянути: неголений, пика в глибоких порізах і гематомах. А ця миленька штучка кокетує. ПП аж полегшало від погляду її карих очей, але лиш на хвильку.

Чарівне створіння раптом спритно задерло Петру сіру казенну сорочку й не менш спритно засадило укол у задницю. Петро навіть злякатися не встиг, хоча боявся уколів з дитинства.

- Терпи, красунчику, через годинку полегшає! - сказала медсестра.

- Що ви мені вкололи? - спромігся на слово ПП.

- Те, що лікар прописав,- підморгнула вона.

- Давид ваш… - невдоволено пробурмотів ПП.

- Ах, якби ж то він був мій! - медсестра мрійливо закотила очі під лоба, - але він у суспільній власності,- раптом зареготалася вона та й пішла.

Петру, дійсно, стало краще. Він навіть зміг відновити мислительну діяльність. І знову поплили невеселі думки: що робити ? Як далі жити, коли його вже поховали? Без документів? Без зв’язку? І без зв’язків? Як легко, виявляється, стати з великого цабе - ніким! Для цього потрібно, щоб знайшлося ще більше цабе, ніж ти і стало проти тебе. Все!