Мертвий?

Розділ 20

І раптом Петро згадав - Ніна! вона була з ним в авто, коли трапилася аварія. І в Охрімівці вона теж з ним була! Де Ніна зараз?

- Охрімівно! - знову заволав на всі легені ПП.

Та цього разу бабця до нього не поспішала.

- Охрімівно! - знову закричав Петро. У відповідь - тиша.

- Охрімівно! Охрімівно! - не затихаючи кричав Петро, аж доки в палату до нього хтось не зайшла огрядна жінка. Це була не Охрімівна. «Старша медсестра» було написано на бейджику, що соромливо стирчав на її огрядних грудях.

- Ви чого репетуєте? - накинулася вона на Петра,- весь поверх на вуха підняли!

- Зі мною в авто була дівчина,- не звертаючи увагу на незадоволений тон старшої медсестри сказав ПП,- що з нею? Де вона?!

- Яка ще дівчина? Коханка? - презирливо скривила губи «старша».

ПП уважно на неї подивився і зрозумів, що тітка давно і безнадійно самотня. А через це - зла.

- Працює вона в мене. Кваліфікований, дуже цінний спеціаліст!

- Знаємо ми ваших спеціалістів! - пробурмотіла тітка.

- То де дівчина? - гаркнув Петро.

- Не знаю! - й собі гаркнула тітка, - тебе одного привезли!

І пішла собі, загрібаючи повітря своїми потужними стегнами.

Куди поділася Ніна, думав ПП. Вони в авто сідали вдвох, в Охрімівці цій клятій, яка була,чи не було її, теж гарували вдвох. Де вона зараз?

ПП раптом злякався. Якщо Охрімівка йому таки привиділася,  а Ніна …загинула? На його совісті  чимало темних плям, але ця  буде найчорнішою. Якщо Ніни нема на цьому світі, як він зможе жити? ПП відчув, як у нього закололо в грудині з лівого боку аж важко стало дихати. Петро так і не зрозумів: чи то побиті ребра йому дихати не давали, чи то нехарактерні для нього емоції. Він завжди вважав себе людиною прагматичною та холодною. А може, це йому тільки здавалося. Або бізнес зробив його таким, інакше не виживеш в цій сфері. Та Охрімівка - була вона чи, зробила його іншим.

Тим часом біль за грудиною  став настільки нестерпним, що він злякався: зараз вріже дуба й так і не дізнається, що сталося з Ніною.

- Охрімівно! - хотів, за завичкою, заволати він, але з вуст почулося тільки незрозуміле шипіння.

Петро спробував ще раз покликати на допомогу, але дарма - голос не слухався. В очах потемніло й від болю він втратив свідомість.

«Це інфаркт, - майнула думка десь у куточку затьмареної болем свідомості, -  капець!».

- …дуже гостра невралгія на додачу, - почув Петро, випливаючи з небуття,  глибокий, звучний голос,- але жити буде!

Він відкрив очі і побачив перед собою молоде обличчя. З-за чорної, мов сажа, бороди виблискували білосніжні зуби.

- Здоровенькі були! - сяючи темними циганськими очима привітався бородань,- кажуть, ви лікаря бачити хотіли? Ось я, власною персоною! На що скаржимося? - запитав він і весело розреготався.

ПП спохмурнів. Цей дурносміх був мало схожий на вправного лікаря, скоріше, на хвацького шахрая.

- Давид Давидович - ваш лікуючий,- сказала старша сестра, котра, при своїх габаритах, уміла з’являтися несподівано, мов чорт з табакерки, - хірург, чудовий спеціаліст.

- Ага! - підтакнув Давид Давидович і знову засміявся.

«Рже, мов лошак,- подумав  ПП,- який з нього хірург? Серйозності нуль!».

- У вас не інфаркт, єслішо,- підморгнув ПП лікар чорним циганським оком,- просто дуже гостра невралгія. Таке відчуття, ніби ви десь довго в холодному перебували.

Петро згадав, як Ніна витягувала його з погреба у його сні. Чи не сні?

Думка про Ніну знову боляче відізвалась в області серця.

- Лікарю,  - він благально звернувся до Давида Давидовича, - зі мною в машині була дівчина. Чорнява, дуже гарна. Що з нею? Де вона?

- Дома ваша дівчина. Ви вправний водій, змогли автівку вирівняти, тож основний удар припав на вас. А у дівчини лиш ребра забиті. До весілля заживе!

Петро відчув неймовірне полегшення. Ніби гора з плечей. З Ніною все гаразд! Слава Богу! Але чому вона його не навідала? Невже така ображена?

«Ну й добре, - зовсім по дитячому подумав Петро,- велике діло! Я теж можу поображатися!».

Й раптом йому на думку спало зовсім інше: а чому його не шукає рідна дружина? Чоловік пропав хто зна відколи! Могла б вже спохватитися? Й тут же сам собі зізнався в тому, що мав звичку пропадати на три-чотири тижні, дружину не попереджуючи. Вона вже звикла, тому шукати благовірного не буде. У них вже давно, власне з самого початку подружнього життя, все було нарізно. Крім дітей. Хоча… Діти його теж майже не бачили. Номінально були, фактично - навіть татом його рідко називали. Воліли звертатися до нього у другій особі - ти.

«Дожився, - похмуро подумав Петро, - сім’я є, але її немає. Й головне, це мене цілком влаштовувало. Але ж … Хочеться, аби надійна людина була поряд. Така, як Ніна. На дух мене вона не терпить, але ж не кинула в тій клятій Охрімівці. Й з погреба витягла. Сумніваюся я, щоб Леська  мене з погреба тягла. Як і я її. Одне одного варті!»,- запечалився Петро.

Після уколу знеболювального ПП стало легше й він заснув. Проспав аж до ранку. Перше, про що подумав після сну: от би Ніна прийшла. Але її не було.

Десь по обіді постала інша проблема. До палати забігла захекана Охрімівна і з порогу заявила:

- Давай гроші!

- Куди? - здивувався ПП.

- На антибіотики! Запалення в тебе пішло якесь! Приставили мене до тебе нянькою, трясця твою душу,- мало не плюнула Охрімівна, - кажуть, щось до нашого цабе на дорогій машині ніхто не поспішає! Гроші давай! Піду ліки купувати!

- А хіба скільки я вже тут? - здивувався Петро.

- П’ятий день пішов,- невдоволено буркнула бабця, - зуби мені не заговорюй! Гроші давай!

П’ятий день, здивувався чоловік, він думав, лишень від учора у лікарні.

- Гроші давай! - знову гаркнула стара .

Петро перевів на неї погляд і почав думати, чи є в нього гроші. Колись були.