Охрімівна

Розділ 19

….До тями ПП приходив довго і болісно. Йому все здавалося, що він вибирається чи то з погребу, чи з глибокої ями, здираючись догори по майже вертикальній драбині. Там, вгорі, було світло й тепло й туди конче необхідно було дістатися. ПП було важко й боляче, бо пруття драбини давили на стопи і впивалися в долоні. Петру здавалося, що він здирається наверх дуже швидко, але натомість чомусь залишався на місці. Він уже відчаявся коли-небуть дістатися світла, аж тут зверху невідомо звідки з'явилася Ніна. Вона лягла на землю, звісилася вниз головою до Петрового погребу й протягла йому руку.

• Тримайте! – крикнула. Аж луна відбилася від холодних земляних стін, - потрібно вибиратися.

Нінина рука виявилася надзвичайно сильною й буквально висмикнула його з того підземелля. Засапаний, втомлений, ПП лежав долі, підставляючи обличчя сонцю, за яким дуже скучив, доки сидів в погребі. Це було неймовірне відчуття! Петра просто переповнювало щастя…

• Він приходить до тями,- раптом прогуркотів над ПП густий бас, - обережно заносьте до карети «Швидкої». Дівчина як? – спитав у когось бас.
• Нормально. Відбулася легким переляком і двома зламаними ребрами. Він встиг вивернути автівку й прийняв удар на себе, - відповів молодий жіночий голос.
• Молодець. Герой! Я думала - просто багатий тюхтій на розкішному авто. Такі, зазвичай, про себе думають.
• Таке ж. Та хіба він не людина, хоч і багатий тюхтій, – пирхнув молодий голос,- люди, вони скрізь є.

ПП слухав їх розмову і зрозумів лишень одне:  вони з Ніною потрапили в автомобільну аварію. Знаходяться зараз в Києві. Краєм ока Петро бачив знайомий міст через Дніпро, пагорби і висотку на Грушевського.  А як же Охрімівка? Діти? Корови? Пацюк, Вєрка-покійниця? Було? Не було?

Хто зна…

… Петру боліло все тіло. У боці пекло, ніби хтось його смажив. Він спробував було перевернутися, але лиш заскреготав зубами від болю.

- Лежи смирно,- раптом почув Петро чийсь неласкавий голос, -  шви розійдуться, кров’яка попре. Мені потім за тобою знову підтирай!

ПП відкрив очі. Біля нього, суворо зиркаючи чорними очима  вовтузилась якась стара, дуже схожа на Бабу Ягу.

- Ви хто? - прохрипів ПП. В горлі немилосердно дерло. Він пам’ятав це відчуття: у п’ятому класі йому вирізали апендицит, і трубка  від анестезії добряче нашкребла йому в роті.

- Санітарка,- буркнула стара,- ось, приставили до тебе. Кажуть, що ти велике цабе. На дорогезній машині їздиш. Так? Ні? Мо й не цабе ти ніяке? І машина не твоя? А мені крутись коло тебе, наче роботи більш ніякої…- бурчала бабця.

Петро задумався. Як краще відповісти цій Язі? Сказати, що цабе? Він і сам не знав тепер цього достеменно. ПП взагалі сумнівався, чи при своєму він розумі? Чи була Охрімівка? Що взагалі діялося?

- То ти цабе, чині? - не припиняла допит стара.

ПП зрозумів: прицінюється, скільки з нього грошей можна «злупити» за догляд. А скільки з нього можна «злупити»? В Охрімівці, пам’ятається, у ПП й копійки не було. Але то в Охрімівці. Та чи й була вона, та Охрімівка. А тут він багатий дядько!

- Я цабе! - промовив  ПП і відвернувся до стінки. Він навіть потилицею відчув, як враз подобрішала стара.

- Спати захотів? Ну то поспи. Тобі корисно. А коли що - кричи на всю горлянку - «Охрімівно!» -  я миттю буду!

ПП на мить закляк, а потім почав сміятися.

- Як, кажете, звати вас?

- Варвара Охрімівна, - здивувалась стара,- можна просто - Охрімівна. Не ображусь.

ПП знову зареготався, аж живіт звело, почало горло почало немилосердно боліти, а зани м і все тіло.

- Добре, покличу!

Петру, дійсно, дуже захотілося спати. Він почувався розбитим, знесиленим, слабим. Та він боявся засинати. Раптом - знов вся та чортівня привидиться? Або ще гірше - він реально опиниться знову в Охрімівці. ПП відчував, що в теперішньому стані він цієї пригоди просто не винесе.

Та все ж, сон Петра здолав. Як не дивно, йому нічого не снилося. Зовсім. Може це дало чоловіку змогу гарно відпочити, але прокинувся він з ясною головою. І відразу ж помітив, що знаходиться в лікарні, скажімо так, не люксовій.

«Налікують тут мене»,- подумав похмуро і заволав, наскільки дозволяло болюче горло:

- Охрімівно!

Стара, мов за помахом чарівної палички, в ту ж секунду опинилася біля ліжка ПП.

- Що, соколику? Судно треба? То це я миттю!

Вона перехилилася, зашурхотіла під ліжком. Через мить витягла звідти страшне, все в тріщинах і жовтих плямах невідомого походження емальовану судно.

ПП з жахом витріщився на цю «посудину». Це було навіть страхітливіше, аніж Охрімівка!

- Заберіть звідси це…це…це…неподобство! - ПП скорчив бридливу міну.

- Ти що, соколику! Оброблено антисептиком! Все стерильно! Давай я тобі підставлю. Все, як положено зроблю!

Стара полізла до ПП під ковдру, намагаючись запхати туди страшне судно. ПП пручався, як міг, аби уникнути цього дійства. Та дарма: бабця, хоч і була худою, силу в руках мала просто неймовірну. Вона скрутила ПП, мов немовля,  і пхала йому під задницю емальоване страхіття.

- Та не хочу я ср..ти! - нарешті, не витримавши боротьби із жилавою старою заволав Петро.

- А чого ж ти, соколику, хочеш? - нітрохи не злякавшись його,  запитала стара.

- Хочу знати де я? Що це за лікарня?

- Так звичайна лікарня, державна. Хіба що?

Хіба що! Він ніколи не лікувався в такому убожестві! Охрімівка продовжується! Він думав, що все вже наладилося.

ПП хотів було присісти на ліжку, але з подивом зрозумів, що не може цього зробити: заважає немилосердний біль в ребрах та попереку.

- Наскільки я поганий? - запитав ПП у бабці. Хоча, їй звідки знати? Лікаря потрібно.

- Так у лікаря поспитай, соколику, - підтвердила його думки бабця.

- Покличте лікаря!

- Так на операції він зараз. Звільниться може, через пару годин.