На чисту воду

Розділ 18

«Умовно віддати. Умовно! Тільки заради справи, яка буде на користь нам всім! Нехай ще той довбень спробує до неї дістатися!» - знову, за звичкою, почав виправдовувати себе Петро, хоча й без особливого успіху. Раніше йому вдавалося забивати  красивими словами голос совісті, яка коли не коли прокидалася. 

Петро раптом чітко і ясно зрозумів: якими б словами він зараз перед

Ніною не виправдовувався, про які б високі цілі не говорив - вона його не зрозуміє і не захоче зрозуміти. Відвернеться остаточно. Й та крихка й тоненька, мов перший лід, близькість між ними зникне назавжди. І ніколи більше не повернеться. Петро це знав достеменно. Бо добре встиг вивчити Ніну.

Необхідно було розповісти про домовленість з Лукичем, відмінити її й покаятися. Якщо вона дізнається про цю ганебну змову не від нього, а від Лукича - буде катастрофа. Хоча катастрофи й так  не уникнути. Про що він думав, погоджуючись на цю дебільну, інакшого слова не підбереш, аферу? Його підбурювало бажання за будь яку ціну вибратися з цього клятого місця. А ціною могла стати Ніна та її любов.

«Любов… Ти ба, куди загнув і чого захотів,- тут же сам себе осадив Петро, - тут хоч при прихильності Ніниної сякої такої не втратити…».

За ці кілька хвилин ПП остаточно зрозумів, що ніякі «заводи, газети, пароходи» не вартують Ніни й любові, яка могла у них бути.

«Це ж треба було дожити майже до сорока років, втрапити в халепу, під назвою «Охрімівка», щоб зрозуміти, що насправді, найважливішими в житті є найпростіші речі - кохана жінка поряд, сім’я, здоров’я, смачна їжа, тепло в хаті, робота, яка подобається»

 Хоча… Він завжди любив те, чим займався у минулому житті. Петро знав, що він природжений підприємець і справедливо вважав, що комусь у цьому світі призначено поля орати, а комусь - бізнес піднімати. Та чомусь доля його вирішила випробувати його саме в такий дивний спосіб. Що ж, доведеться пережити й Охрімівку й все, що з нею пов’язане й зробити це з гідністю, вирішив Петро. Він набрав повні легені повітря, щоб притамувати хвилювання й пішов до Ніни - здаватися й каятися.

Дома на Петра чекав неприємний сюрприз:  прямо з порога він увидів Лукича, котрий висів, мов гора,  серед їх малесенької вітальні..

- Чого припхався? - зиркнув на нього темними злими  очима Лукич.

- Додому! - так же «приязно» буркнув Петро.

- Ми,здається, домовлялися! - з натиском промовив Лукич.

Петро мовчав. Тільки ніздрі тріпотіли, мов у кота, що почув здобич. Хоча, скоріше, здобиччю тут був він. В якій би хорошій спортивній формі не був Петро, проти Лукича з його пудовими кулачиськами не попреш. Та видно, доведеться, якщо до цього діло дійде.

«Значить, помру, залишившись в очах Ніни героєм,- про себе криво посміхнувся Петро,- але це навряд чи, коли вона допетрає, через що зчинилася бійка».

- Ніна де? - запитав ПП.

- На городі. По огірки пішла. В хаті жерти нічого, гостя пригостити нема чим, так, хазяїне? - Лукич презирливо посміхнувся, - гроші, що я тобі дав, куди подів?  Пропив?

Петро здивувався. Чому пропив? Він же цьому бугаєві виклав усю правду-маму про те, хто він, хто Ніна і як вони тут опинилися. Лукичу чудово відомо, що цей  Петро, себто він, не вживає.

Аж тут Петро побачив, що до хати заходить Ніна.  Він зрозумів, що зараз почнеться «театр одного актора». Лукич або не до кінця повірив розповіді Петра, або, скоріше за все, мав намір його тролити - алкоголіка Петька легше викинути за борт життя, аніж колишнього освіченого столичного бізнесмена. Тож Лукич вдаватиме, що нічого не знає.

«От падло,- подумав Петро, розмірковуючи над тим, яку лінію поведінки  вибрати, - і як краще вчинити?»

- Ніно, я йому сьогодні грошей дав. Він тобі їх віддав, чи, може, додому попоїсти приніс?

Петро автоматично став нишпорити по кишеням, аби дістати ті кляті гроші. Але їх ніде не було. Петро вивернув все, що міг. Купюри зникли. Значить, він їх десь посіяв. Дуже вчасно. Ну просто класика жанру!

- Немає? Ото дивина! - продовжував знущатися Лукич,- він, Ніно,  лише про те думає, аби пельку залити та котусь із своїх продавчинь, які йому «на хрестик» дають,  в ліжко завалити. Хоча, думаю, вони й без ліжка обходяться, на робочому, так сказати, місці.

Петро побачив, як Ніна при цих словах звела на переніссі чорні брови. Звісно, вона не повірила в те, що Петро пропив гроші, а на його кохання-зітхання з продавчинями  їй взагалі було начхати. Але в те, що він гроші самостійно прожер, або загубив (що й відповідало дійсності) цілком повірити могла. Втім, ні один з варіантів не кращий.

- То де гроші? - запитала вона,- діти голодні. Вони ростуть. Одними огірками не нагодуєш.

- Загубив! - розвів руками Петро.

- І чому я не здивована? - промовила Ніна, витираючи хвартухом великі, у зелених пуп’янках огірки, - ну, сідай, обідати будемо.

Вона демонстративно виклала овочі на столі.

- Й гостя запрошуємо! - кивнула Ніна Лукичу.

Петро, не знаючи, що робити, всівся до столу й прийнявся хрумати огірок. Лукич теж вхопився за овоч. Запанувала мовчанка.