На "хрестик"

Розділ  17

Додому Петро повернувся окриленим. У своїй уяві він малював у всіх деталях власне підприємство, ринку збуту, майбутні доходи. Правда,  Ніна повернула його з небес на землю, сказавши, свою коронну фразу:

- Чого либишся? Хліба купити нема за що! Іди й зароби!

- Ех, Ніно! - закружляв її Петро в обіймах,- скоро у нас стільки грошей буде, що стіни ними будемо клеїти!

- Дурень думкою багатіє! - пирхнула Ніна, з підозрою поглядаючи на Петра,- а де грошей візьмеш? Невже таки кредит примудрився взяти? - її з очі перетворилися на два вузьких зелених леза.

- Не я, а Лукич! - засміявся Петро і коротко розповів Ніні про свою ідею.  Вона зналася на таких речах і могла оцінити грандіозний замисел Петра.

Ніна, дійсно, оцінила. Їй би, звісно, хотілося дошкулити йому й сказати, що нічого путнього з його затії не вийде, але то було б неправдою. Петро був природженим комерсантом. Із тих, про яких кажуть, що вони володіють дотиком царя Мідаса. Бач, і тут йому вдалося майже неможливе: вговорити Лукича на кредит та бізнес. Бізнес у нашій країні, втім, як і скрізь - справа ризикова. Але ж, дивися - згодився Лукич. А він був далеко не простачком, Ніна це відразу зрозуміла.

- А на яких умовах Лукич сподобився на це діло? - раптом запитала вона.

Петро зам’явся. Взявся бурмотіти щось про партнерство в рівних частинах і так далі. Ніна зрозуміла - щось любий шеф не договорює,  але нехай. З часом все стане на свої місця. А поки їх не привалило торбою грошей, потрібно думати, як прожити день завтрашній. І післязавтрашній. І взагалі. Про що Ніна негайно нагадала Петру.

- То де будемо гроші добувати? - взявши руки в боки запитала вона.

Гроші, гроші, подумав Петро, всюди гроші. Для нього гроші ніколи не були нагальною потребою і метою існування. Його заводив сам процес досягання мети. Але це тому, що він завжди був при грошах, що здавалося природнім. Виявляється, що в

 «охрімівському» світі гроші - проблема. Точніше, їх відсутність. І фактична неможливість заробити.

- Корови пасти не піду! - накопилив губи Петро.

- А тобі вже й ніхто не довірить! - відрізала Ніна,- думай, де ще можеш прилаштувати свої неймовірні таланти.

Ніна пішла на город, цитькнувши, щоб Петро за нею не в’язався, мовляв, толку з тебе там ніякого. Тож Петро взявся думати, де заробити грошей. Щоб краще думалося, вирішив прогулятися селом. Ноги самі собою привели йог до приміщення сільради. Бажано було б нагади про себе і про їхні спільні плани Лукичу. 

Петро зайшов до приміщення. Воно було старовинним, ще поміщицьким. Колись пан, якому півтори сотні літ тому належала Охрімівка, побудував цей будинок для своєї коханки - актриси київського театру, котру поселив тут, в глушині, після того, як вона завагітніла й родила йому позашлюбну доньку. Будинок і досі був гарним і Петро із цікавістю оглянув внутрішнє планування кімнат. Зроблено все було толково. Особливо вражала висока стеля й вишукана ліпнина на ній.

Раптом в одній із кімнат з табличкою на дверях де значилося слово «бухгалтерія» милозвучний жіночий голос почав видавати зовсім не милозвучні словосполучення. Точніше - матюки. Петро уважніше прислухався до тиради і зі сказаного зрозумів, що зависла комп’ютерна програма. Не думаючи, що робить, просто на автоматі Петро попрямував до бухгалтерії.  Він тямив у комп’ютерах та програмному забезпеченні й у вільні хвилини, яких було не так вже й багато, любив покопирсатися у компі.

- Що у вас сталося? - Петро, начепивши на губи найщирішу із посмішок, заглянув до кабінету.

- Чого тобі, Петьку? - цикнула на нього молода, повнувата жінка з блакитними очима й довгим білявим волоссям, що вільно спадало по спині,- греби звідси, доки в око не зацідила!

Петро, не очікувавши такого «теплого» прийому мало не впав з несподіванки, але вже через мить згадав, що він - це не він, а алкоголік та нероба Петько.

- Чому відразу в око? - пробурмотів він,- може, я допомогти хотів.

Жінка зиркнула на нього блакитними очима. На обличчі її відобразилося німе здивування помножене на відразу. Але видно їй до стобіса обридло вовтузитися із комп’ютером, котрий мигав, ніби на пропасницю, тому вона сказала:

- Ну, допомагай, майстер-ламайстер. А я піду кави сьорбну.

Петро всівся за допотопний комп.

- Техніка на межі фантастики,- пробурмотів він, натискаючи на кнопки.

Через десять хвилин екран комп’ютера перестав миготіти, бухгалтерська програма відновила роботу. Лише тепер Петро помітив, що молодиця вже повернулася і, тримаючи паруючу чашку в руках, з цікавістю споглядає Петра.

- Невже зробив? - запитала вона.

Петро мовчки кивнув головою.

- Петько - це ти, чи не ти? - раптом запитала жінка,- дивлюся й не доберу. Наче ти. А ніби й ні. Ти де навчився з комп’ютерами вправлятися?

- Завжди умів,- знизав плечима Петро.

Йому же набридло осточортіло, що його всі мають за нікчему, тому він вирішив, що буде говорити правду.

- Завжди ти вмів лиш горілку пити,- пирхнула жінка,- у тебе в хаті й комп’ютера зроду не було. Чудасія! Хоча…Трапляються ще в світі дива,- філософськи промовила молодиця,- головне, що ця падлюча програма запрацювала. А ти знаєш що? Греби до секретаря. У неї теж комп випендрюється.

Петро настроїв комп’ютер секретарю, потім - землемірці Наді, а також у залі урочистих подій, де розписували молодих. Від бухгалтерки Мар’яни він заслужив чашку смачної кави з вершками, а Надя пригостила пирогом.

- Що ж ти раніше нам не казав, що майстер на всі руки й голова в тебе варить? - запитала Мар’яна,- а прикидався телепнем?

- Ну…якось так,- розвів руками Петро,- більше не буду прикидатися. І …того, зав’язав, - він провів ребром долоні по горлу, натякаючи на те, що більше не питиме.

- Ти диви…- здивувалася Надія, - бувають в сіті чудеса, але щоб такі!

Дівчата розійшлися по кабінетам, а Петро залишився в коридорі чекати Лукича.