Розділ 16
Петро матюкнувся і швиргонув червону футболку, яка здалася йому найновішою, назад до шафи. Раптом стало так тоскно. Невже немає виходу звідси? Невже він таки приречений тут скніти до кінця днів своїх? Хто він тут? А ніхто! Він не зможе втримати Ніну! Кине вона його й піде до якогось Лукича, який запропонує людські умови життя.
Від цієї думки Петру аж щелепу звело через ревнощі. Ні, він має щось зробити, аби вибратися з цих злиднів, раз вже доля розпорядилася його життям саме таким чином.
Але подумати про те, як вибратися зі злиднів, Петру не вдалося ні цього дня, ні в наступні. Навалилася купа роботи. Ніна примусила його взяти до рук саму і вийти на город. Спочатку Петро, за звичкою, думав опиратися, а потім згадав, що він тепер - не небожитель, а простий селянин, тож нема чого викаблучуватися.
Город вражав безкрайніми розмірами й різноманітністю насаджень. Петру здалося, що він потрапив в оранжерею під відкритим небом. Але, хоч убий, він ніяк не міг відрізнити культурну рослину від бур’яну - все зливалося в єдине зелене марево. Та й сапа не хотіла триматися в руках.
- Як працювати цим пекельним інструментом? - нарешті, не витримав Петро. Його аж завидки давили, коли він спостерігав, як вправно Ніна та старший малий - Павлик, виполюють бур’яни.
Петру здавалося, що він зроду цієї тонкої науки не засвоїть. Він уже годину колупався на квадратному метрі грядки з капустою й половина цієї години пішла на те, щоб навчитися (майже безрезультатно) відрізняти культурну рослину від бур’яну.
- Чого розсівся , ніби князь на іменинах? - гукнула його Ніна побачивши, що захеканий Петро всівся на межу, - тут роботи до вечора!
Петро мовчки піднявся й поплівся назад на кляту грядку. Він вирішив більше ніколи не сперечатися з Ніною. Бути уважним, терплячим, щедрим (хоча, яка, в дідька, щедрість, коли в кишенях вітер гуляє?). Може тоді вона не буде зиркати на нього, мов та вовчиця своїми зеленими очиськами і знову повториться копиця «Хеопса». Що не каже, але ті моменти були найщасливішими в його житті.
Покинувши Ніну до Петра підійшов малий Павло.
- Допоможу тобі, тату,- сказав він.
Петра аж пересмикнуло від того «тату». Він і досі не міг сприйняти і прийняти того факту, що разом з Охрімівкою на нього звалилося й троє чужих дітей.
«Який я тобі тато!» - хотів було пирхнути Петро, але стримався. Нінка явно не схвалить такої поведінки. Вона сама товчеться біля дітей, мов квочка і його примушує. Але Петро всім єством відчував, що поки що не зможе прийняти дітей, як своїх. Але не ображати їх і не визвірюватися - спробує.
- Дякую! - спробував посміхнутися Петро, відчуваючи, що губи стали, неначе дерев’яні й ледве розтуляються.
Павло мовчки став біля Петра й взявся полоти капусту. Виходило це в нього швидко й вправно. Петро аж замилувався. Йому навіть почав подобатися город, зелень навкруги, щебіт пташок, мекання припнутої за межею кози і яскраве тепле сонце. Та десь через годину, коли почав немилосердно пекти поперек, а грядка ніби збільшилася в розмірах, ПП готовий був в чергове проклясти Охрімівку.
Побачивши, що шеф аж зблід від натуги, Ніна милостиво дозволили йому піти в хату, посидіти у прохолоді.
Влігшись на пахуче чисте ліжко, яке здалося йому просто п’ятизірковим, Петро подумав про те, чому Ніні все вдається - і прес-секретарем класним бути, спілкуючись із «вершками» суспільства, і город полоти.
«Універсальний солдат якийсь!»,- подумав Петро й не зчувся, як заснув. Перше, що побачив уві сні - як з Ніниного білого круглого плеча злітає бретелька благенької сорочки.
Прокинувся Петро, вже як сідало сонце. Тіло боліло, наче хтось побив. Навіть після найвиснажливішого тренування в басейні Петро не почувався таким розбитим. А ще - голодним.
Ніби у відповідь на його думки на кухні, чи, точніше в тій кімнаті, що виконувала роль кухні й вітальні, загримотіли ложками. Петро в один стрибок опинився біля столу. На ньому, окрім набридлої вже картоплі та смаженої яєчні нічого не було. Мимоволі ПП скривився й це помітила Ніна. Вона так хряцнула великою дерев’яною ложкою об стіл, що діти аж підскочили з переляку й швиденько повечерявши почимчикували до себе у кімнату.
- Чого дітей лякаєш? - пробурмотів Петро, хапаючи гарячу картоплину.
- А нема чого писок кривити! - гаркнула Ніна, - чим багаті, тим і раді. Хочеш кращого - зароби!
- Тільки про те й думаю! - серйозно відповів Петро.
Запала мовчанка. Петро ретельно пережовував картоплю, запихаючись яєчнею. Ніна мила посуд. По її спині струменіло довге, нещодавно вимите волосся. Як вона примудряється виглядати, мов королева в цьому убожестві? Видно, правду кажуть, що аристократизм - це властивість духа, а не зовнішні прояви.
Ну, значить він, Петро - не аристократ. Йому якраз потрібні «зовнішні прояви» у вигляді грошей, його дорогої «бехи», нормального житла. Пасучи корів цього не заробиш. І взагалі, він не звик бути найманим працівником. Найманий працівник… Це той, кого «найомують». Зміни пару букв у цьому слові й вийде дуже негарне … поняття. Він сам у недавньому житті дуже любив людей «найомувати». І ніколи не дозволить, щоб те саме робили з ним. Вихід один - своя справа. Але в цьому виході криється й безвихідь. Як тут можна щось розпочати? Як?!
«Один в полі не воїн, - подумав Петро, треба шукати партнерів. Кого? Толька п’яницю? Степановича з козою? Святого отця, котрий невідомо, чи був справжній, чи привидівся? Чи, може, Пацюка? Активних, цілеспрямованих люди й в столиці не так вже й багато, що вже казати про село, де головна мета - виживання. Безвихідь, безвихідь…».
Та ПП, був не ПП, якби так просто здався. Хоча… Хто знає. Якби не та ніч під «копицею Хеопса», може б і здався. А тепер потрібно видряпуватися. За будь яку ціну.
Довго Петро лама голову над тим, де ж у Богом забутій Охрімівці надибати ділових партнерів і додумався лише до… Лукича. Він прекрасно розумів, що Лукич, скоріше за все, пошле його далеко й надовго. А може просто приб’є. Але він точно був дядьком діяльним і не дурним. І хоч Петру душу вернуло від згадок про те, як Лукич залицявся до Ніни, іншого виходу не було. Бізнес є бізнес.